Серед дикунів Нової Гвінеї - Микола Миколайович Міклухо-Маклай
Другий інструмент, що зветься «орлан-ай», складається з ручки, до якої приладнано багато шнурків з нанизаними на них шкаралупами орлану. Тримаючи палицю й потрясаючи інструментом, тубільці роблять такий звук, немовби хтось трясе великими дерев'яними чотками. Потім — «монкі-ай», порожня шкаралупа кокосового горіха з дірками нагорі та збоку, які по черзі закривають пучками. Приклавши до губів і дмухаючи у верхню Дірку, тубільці видобувають різкий звук, що варіює, коли відкривають та закривають бічні дірки, а також залежить від розміру кокосового горіха. Було ще кілька інших інструментів, але ці були головні. Учасники цього папуаського бенкету, відриваючись час від часу від роботи, брали якийсь з цих інструментів і намагалися показати свою вправність якомога найоглушливішими звуками, щоб перевершити, якщо можна, всю попередню музику, яка боляче різала вуха.
Я пішов у селище подивитись, що діється там. Жінки все ще чистили аян, часом відщипуючи внутрішні шари бамбукової пластинки, яка була їм за ножа, через що край пластинки знову ставав гострий. В тому, що ці тубільні ножі ріжуть дуже добре, я пересвідчився сам, врізавши собі напередодні, зовсім того не бажаючи, з пальця шматок м'яса. В селищі було душно, далеко менше затінку, ніж у лісі, і стомлені роботою жінки причепилися до мене, просячи тютюну. Через те що чоловіків ніде не було видно, вони далеко менше панькалися, ніж звичайно в присутності своїх чоловіків, батьків та братів. Виходити жінкам на майданчик, де бенкетували чоловіки, а так само й хлопчикам до повноліття суворо заборонено.
Я повернувся на майданчик, де готували обід. Кілька тубільців-дідів заходились виготовляти кеу.
Кілька разів протягом дня я помічав, що тубільці, звертаючись до мене, називають мене Туй, а Туя — Маклай. На моє зауваження, що я Маклай, а не Туй, один із тубільців пояснив мені, що я так піклувався про Туя під час його хвороби, що вилікував його, і через це Туй ладен робити для мене геть усе; ми тепер такі друзі, що Туй зветься Маклай, а Маклай — Туй.
Отже, й тут, у Новій Гвінеї, існує звичай обмінюватись іменами, як і в Полінезії.
Від спеки, а надто від оглушливої музики в мене страшенно заболіла голова, і я сказав Тую, що йду додому. Як на те, страва в моєму горщику була готова, й мене не хотіли пустити, не давши її мені з собою. Страву поклали в кошик, обкладений всередині свіжим листям хлібного дерева. Моя порція була така велика, що вага її дорівнювала тій, яку може нести людська рука. Я пошкодував тих, кому випадало набити свої шлунки навіть половиною того, що я відніс додому.
3 березня
Туй, що прийшов до мене, помітивши коло кухні порожнього кошика, в якому я вчора приніс свою порцію з Горенду, прив'язав його до гілки дерева коло моєї хатини. Він сказав мені, що, коли хто спитає, відкіля це, я повинен відповідати: «Буль (свинина) і аян від Туя з Горенду». Отже, я дізнався про значення кошиків різного розміру, що висять на деревах у селищах. Я не раз питав, навіщо вони висять там, і у відповідь на це мені називали ім'я якогось селища.
МАКЛАЙ ЗАЛИШАЄ СВІЙ ТАЛЬ
4 березня
Замкнувши ціпками, цвяхами та мотузами обоє дверей моєї хатини та приладнавши перед кожною пальмову гілку, одне слово, замкнувши їх точно так, як це роблять тубільці, я підняв близько дванадцятої години ночі якір і рушив до Білі-Білі, острівця, який був відціля миль за п'ятнадцять.
Я сподівався добратися туди за допомогою берегового вітру й повернутися, користуючись північно-західним вітром, який звичайно віє вдень, сьогодні ж надвечір. Береговий вітерець, справді, потягнув нас уперед, хоч і поволі; а втім, поспішати було нікуди, бо попереду була ще майже вся ніч. На світанку вітерець посвіжішав, і ми пішли швидше. Сонце, піднявшись, освітило цікаву для мене картину гір, які на такій відстані видаються дуже високими. Я намагався роздивитися конфігурацію хребтів і запам'ятати, в яких місцях можна було б перейти їх. За Мале, не доходячи Богатім, береговий хребет немовби розступається.
Сонце зовсім піднялося, й вітер почав спадати. Кінець кінцем настав цілковитий ранковий штиль перед північно-західним вітром, що починає віяти близько восьмої-дев'ятої, а іноді тільки о десятій годині ранку. Довелося гребти, а це було досить тяжко після безсонної ночі.
Аж ось ми наблизилися до південно-східного берега острівця, який складався з піднятого коралового рифа, об який хлюпотів прибій. Тубільці, що висипали на берег, пізнавши мене, весело бігли берегом і показували, де треба обпливти острів. Незабаром відкрилося й селище. На піщаний берег були витягнуті великі піроги і до того ж так високо, що здавалось, немовби вони стояли в самому селищі. Між ними підносилися високі покрівлі хатин, за хатинами стриміли ряди кокосових пальм, світла зелень яких яскраво виставала на темно-зеленому фоні лісу.
Коли ми підійшли ближче до піщаного берега, мою шлюпку миттю підхопили десятки рук і незабаром витягнули на положистий берег. Лишивши Улсона в шлюпці коло речей, я рушив у селище в супроводі майже всієї чоловічої людності. Не бачачи жінок, але бажаючи також познайомитись з ними, а головне, звільнити їх від клопоту ховатися, коли я наближаюсь, я зажадав, щоб вони самі вийшли одержати подарунки, які я гадав їм дати.
Каїн, одна з впливових осіб селища, який уже не раз бував у Гарагасі й знав діалект Бонгу, дізнавшись від мене, що жінки Гумбу, Горенду, Бонгу та інших селищ більше від мене не ховаються, умовив і тубільців Білі-Білі пристати на мою вимогу. Тоді на поклик чоловіків з хатин вилізло кілька бабусь, майже зовсім голих негарних істот. Мені пояснили, що більшість