Галка - Павло Федорович Автомонов
Уста командира скривилися. Він думав про свій рідний Урал, про матір і молодшого брата, якого ще не взяли до армії, і благав долю, щоб війна скінчилася скоріше, аніж братові виповниться сімнадцять…
— Ще одну годину прожили — і хвала богові, — зітхнув Орел, вийнявши на срібному «ланцюжкові кишенькового годинника.
— А ти у якого бога віриш? У православного? У лютеранського? Чи католицького? — поцікавився Короп.
— Трохи у лютеранського, як мама. Та більше у православного, як батько. Але біси нечисті в усіх богів ті ж самі… — відповів серйозним тоном Орел і поспішно змінив розмову: — Скільки ми там, по той бік фронту, говорили про свою роботу тут, і ось скинули нас пілоти навмання… А тут не берег покинутого людьми і богом озера, а луки з клунею і трьома покидьками, що ховалися у ній. І Сокіл та Іван десь петляють у засніженому лісі.
Галка дістав з польової сумки топографічну карту і став розглядати місцевість у чотирикутнику — Новоселля — Ляди — станція Ями на річці Желча — Псков. Два озерця поблизу Лядів. А хутір, клуня на луках?.. Можливо, топографи складали карту, коли не було клуні. На двокілометровці клуня неодмінно мусить бути позначена. Хіба оцей луг?..
Біля Галки приліг на ялинове гілля Кудрявий.
— Де ми?
— За хвилину до десантування я, здається, бачив залізницю, — сказав Кудрявий. — І, мабуть, то була залізниця Луга — Псков…
— А може, Псков — Гдов?
— Ні, тоді б ми побачили і простори Чудського озера. Ми, мабуть, ось тут… — показав пальцем на карту Кудрявий. — Недалеко від Варшавської залізниці.
— А якщо ми між Гдовом і Веймарном?.. Між Веймарном і вузловою станцією Велика Дивенка? І тут залізниці…
— Чайку б гаряченького! — заплямкав губами Орел. — Піду назбираю хмизу…
— Дим помітять! — застеріг нетерплячого хлопця розсудливий Короп.
Орел захихикав. Короп знітився, збагнувши, що без заметілі, при такій ясній погоді ніщо не сховає їхні сліди у лісі. Що там того диму!.. Вночі він сам говорив про ті сліди…
— Наламаю сухенького галуззя — і горітиме, мов порох! — підвівся огрядний, у кожусі, Короп.
Поки Короп і Орел заготовлювали паливо. Галка і Кудрявий вирізали дві рогатини й палицю. Потім на палицю повісили два казанки з снігом.
Розпалював вогнище Короп, лігши на сніг. Він дув з усіх сил, ніби під щоки заклав по яблуку, дув фуркаючи.
— Як старається конспіратор! — сказав, примруживши лукаве око, Орел, штовхнувши ліктем Галку.
— Тобі, піжон, палець покажи — і сміятимешся! — невдоволено пробуркотів Короп. — Розпустила таких буржуазія! Дивись: горить і диму ніякого. А є ж і приказка: нема диму без вогню!
Полум'я вже облизувало казанки. Ледь-ледь сичав, розтаючи, сніг. Вода вже є! Незабаром закипить, і вони вип'ють чаю. А це вже велике діло.
Галці пригадалася оповідь мічмана Непрана про краплини прісної води і ковток свіжого кисню. Тут кисню повен ліс! Дихай — не надихаєшся. Чисте повітря, опромінене сонцем. Тут вони, немов у будинку відпочинку.
Вода в казанку вже забулькала, і перед очима Галки постало булькання гарячої води з крана в лазні на Василівському острові в суботній день грудня сорок першого.
Взвод червонофлотців прийшов помитися у єдину на весь Василівський острів лазню. Яке ж було здивування морячків, коли в залі біля крана з гарячою водою побачили чергу… Стояли з тазиками голі жінки й дівчата. Тож не лише єдина Лазня працювала, — а й був один кран з гарячою водою. Не вистачало палива нагріти води на кілька кранів. У залі не було пари, холодно. Шибки на вікнах, перетяті паперовими стрічками, розмальовані морозом. З тріщин тягло холодом.
Затуляючись тазиками, хлопці переполохано дивилися один на одного великими, глибоко запалими на худющих, виснажених обличчях, присоромленими очима. Кожен намагався підкреслити перед своїми і, може, перед самим собою, що йому байдуже до дівчат, котрі з крана набирали гарячу воду і які мовби зійшли з якоїсь середньовічної картини. Тільки на картинах художники утверджували красу жіночого тіла, красу життя, що світилося й в очах натурниць. А тут в очах жінок невимовний смуток, безнадія, байдужість.
Гнітючу паузу порушила чергова по лазні, гукнувши: «Морячки, а також. цивільні мужчини! У той, дальній куток! Женщини! До глухої стіни!..» — і показала на стільці попід глухою стіною, біля якої було темніше, чим на зворотній половині зали, махнула рукою в інший бік, ніби регулювальник руху на перехресті.
Ані вигуків, ані жартів, як це завжди буває в лазні. І чоловіки, і жінки милися мовчки, бережливо використовуючи кожну пригорщу гарячої води, що її, може, вже через тиждень зовсім не стане на всьому Василівському острові чи в усьому місті. А митися треба, щоб боронитися ще від одного ворога — вошей. Такі умови диктували блокада, голод, що забирали кожного грудневого дня сорок першого тисячі й тисячі життів отих «цивільних» чоловіків і жінок.
Галка дивився на вогонь. З вогнем легше на душі. З вогнем відчуваєш себе не так безнадійно. Вогонь ріднив їх з деревами, що дали паливо, зі снігом, що дав їм воду, з глибоким лазурним небом, куди струмився несміливо, наполохано димок.
Галка вийняв з кишені ватяних штанів «кіровку» на ремінчику. Стрілки на білому циферблаті показували без п'яти хвилин шістнадцять. Це пора другого за розписом сеансу Галчиного
