Галка - Павло Федорович Автомонов

Вони все ще стояли в нерішучості. Як бути?.. Чекати, поки прийдуть сюди оті десять, що прямують від хутора? А хто вони — партизани? Німці?

— З клуні виходять троє! — раптом прошепотів Кудрявий.

— От біси! Це ж вони стежили за нами! — вигукнув Орел.

Троє у цивільному одязі. Один високий, з радянським автоматом, інші два з гвинтівками прямували від клуні. Зупинилися. Один, з ППШ на грудях, вигукнув:

— Теж мені невидаль опівночі! Хто ви такі?

— Ти сліпий? — з серцем відповів на повний голос Галка. — Не бачиш, що ми янголи небесні? Хто ж іще з неба опускається на голубих крильцях?..

Кротов чув цей голос і стояв ніби заворожений. До парашутиста, нав'юченого, мов верблюд, двома ранцями по боках і одним мішком за спиною, віддаль була із сто метрів. Обличчя не розгледіти. Але голос на морозі був дзвінким і ніби знайомим. Де Кротов міг чути цей голос?

Та зараз не до розгадок кросворда, і він, намагаючись бути якнайспокійнішим, сказав:

— Партизани ми. Із загону товариша Дуригіна. Але про десант нам нічого не повідомляли…

Сказавши це, Кротов весь затіпався від ляку. Звідки знати йому, що партизанам не повідомляли про цей десант? «Пропало все!» — подумав закам'янівши.

— Звичайно, якби знали, то ви б тут запалили вогнище… — сказав Петро.

Це була рятівна фраза, за яку вхопився Кротов. Це був отой ковток повітря, якого так не вистачало мічману Непрану на підводному човні. «Все! — ледве вигукнув Кротов. — Мабуть, отой нав'ючений ранцями хлопець і є радист із запасного стрілецького полку! Який же вузький клятий світ!»

Трійка стояла в нерішучості, і Кротов, хвилюючись, зняв шапку і покуйовдив чуприну:

— Ми партизани із загону Дуригіна!

Тепер настала пора думати «янголам небесним». Про Дуригіна як представника оперативної трійки в Новосельському районі вони чули від генерала Петра Петровича, який був одночасно і членом Ленінградського штабу партизанського руху. Тож виходило, що пілоти помилково їх десантували у партизанський загін, як кажуть, без пересадки.

Уперше Галка партизанів побачив віч-на-віч два роки тому у величному й врочистому залі театру імені Пушкіна. Того зимового дня артисти ленінградської оперети ставили «Сорочинський ярмарок» на честь партизанів, які провели в обложений і голодний Ленінград валку з хлібом — дарунок селян партизанської зони. Партизани були одягнені у кожухи, фуфайки, бушлати, на шапках червоні стрічки, як і в народних месників часів громадянської війни. Серед обозників — бородані, тридцятилітні й хлопці, котрі не встигли підрости до мобілізації перших днів війни. Рейд валки з партизанським хлібом проліг повз ворожі гарнізони і поліцейські стани, через окопи лінії фронту, а далі по кризі Ладозького озера в Ленінград. Вистава супроводжувалася оплесками, часом непідробно щирим сміхом партизанів. Кілька їх сиділо спиною, поблизу Галки, і той інколи обертався, чуючи перемовки і регіт. Один посланець партизанів, сміючись із щиросердного Черевика, хапався за вухо. Та й більшість глядачів активно реагувала на гру акторів. Мабуть, це були ті хвилини, коли всі забували, що Ленінград — фронтове місто, що в будь-яку хвилину може розпочатися обстріл з Пулковських (висот снарядами великого калібру, та й можуть у цей ясний зимовий день на місто налетіти ворожі бомбардувальники, і не кожного з глядачів жде сьогодні вечеря, а коли і є та вечеря, то лише з п'ятдесятьма грамами хліба.

З ротів глядачів клубочилася пара: у театрі не топилося. Однак артисти були вдягнені, як і їхні герої на Сорочинському ярмарку в спекотливий серпневий день. «Оце дають! — почув Галка котрогось з партизанів. — Їм би сто грамів перед виставою, щоб не закоцюбнути!..»

Тоді, два роки тому, Галка й на мислі не мав, що колись доведеться зустрітися з партизанами на місці їх дій, у тилу німецько-фашистських військ. І ось тепер ця друга зустріч з партизанами…

— От невидаль! Ви нам не вірите, чи що?.. — ще звернувся партизан з автоматом ППШ. — Двоє з ваших, ходім-те до товариша Дуригіна на переговори!

Галці здалося, що слівце «невидаль» сказане якось м'яко і знайомо. Помітив Галка і те, як високий, з автоматом ППШ знову став куйовдити свою зачіску від хвилювання.

— Так ото ваші йдуть сюди? — запитав раптом Короп. — Прийдуть, і потім переговоримо…

— А чому не зараз! — заперечив лейтенант Петро. — Я з ними мотнуся і приведу командира сюди, — звернувся до Кудрявого.

— Добре! — кивнув Кудрявий.

— Не йди! — раптом смикнув Галка за рукав Петра, відчувши якусь непевність і тривогу. — Невеликий пан той командир. Прийде сам.

Та заступник командира групи обсмикнув новенький френч і вперся обома лижними палицями у сніг. Порівнявшись з трьома партизанами й перемовившись, Петро одірвався від них на кілька кроків уперед. За ним підтюпцем бігли троє.

Кротов, Пеньковський і Рябушкін не озиралися, щоб не виказати себе перед парашутистами, котрі залишилися ждати їхнього повернення разом із «командиром Дуригіним».

Кротов відлічував кроки. Йому хотілося справді нездійсненного: щоб якнайшвидше одірватися від трійки парашутистів і ніколи не дійти до партизанів, котрі цепом ідуть на луки. Від парашутистів вони віддалилися кроків на двісті. До партизанів було ще з півкілометра. «Ну й потрапили!» — кусав він до крові губи, позираючи на Пеньковського і Рябушкіиа. «Так! — думав Кротов про своїх поплічників. — Ще пройдемо кільканадцять кроків, до отих, чагарів — і вони обидва втечуть звідси. Страху їм не позичати! А що ж буде тоді зі мною? Їхній лейтенант Петро збагне, що ми не ті, за кого себе удаємо. А… Треба діяти…»

Кротов підняв автомат і, цілячись у спину парашутистові, натиснув на гачок.

Пролунала коротка