Подорож на Пуп Землі. Т. 1 - Максим Іванович Кідрук

— Я знаю, — спокійно відказав я. — Та ми готові найняти чиєсь приватне авто. Може, ви когось порадите?

В офісі запанувала гнітюча мовчанка. Молода працівниця понуро глипала на мене крізь скло і нервово тарабанила олівцем по столі.

— Ми покриємо всі витрати, — мовив я, нетерпляче ляскаючи пальцями по столі. - Money! Dinero! [76] Amiga, я кажу щось незрозуміле? Ми хочемо взяти таксі до Ойянтайтамбо!

Дівчина, схоже, нарешті розкумекала, що ці два ґрінго, очевидно, тупі мов іржаві томагавки, і не до кінця тямлять, що діється.

— Ви трохи не зрозуміли, хлопці, - обережно почала вона. — Річ не в автобусах чи таксистах. Тобто, не тільки в них… Усі, - вона зазирнула точно мені у вічі, - усі дороги до Ойянтайтамбо блоковані.

Тепер уже я спохмурнів та насупився:

— Як це блоковані?

— Ось так — бло-ко-ва-ні! Всі гірські перевали закидані каменюками, а на завалах порозсідалися ватаги ображених і сердитих селян, які залюбки перекинуть ваше авто і зметуть його в перше ліпше провалля. В ім’я вселенської справедливості.

І лиш тоді я нарешті второпав, що страйки в Перу — то річ дійсно серйозна.

Бунтарі

Взагалі, у питаннях страйків, бунтів та заворушень перуанці є справжніми профі. Непокірні нащадки Інків, Аймару та Чіму ніколи не мовчать і не сидять склавши руки, коли їм щось не до смаку. Українці, порівняно з ними, просто-таки стадо смиренних овечок.

У непрохідних джунглях на сході Перу, далеко за відрогами Анд, де починається широченна Амазонська рівнина, розташувалося кілька дрібних поселень, де живуть такі собі перуанські розбишаки. Вони безперешкодно вирощують цілі плантації коки, виготовляють з нього кокаїн, продають свій товар за кордон і роблять непогані гроші. І плювати вони хотіли на всіх, кому це не подобається. Поки їхню громаду ніхто не чіпає, вони теж нікого не займають.

Від середини минулого століття перуанський уряд кілька разів пробував переконати амазонських розбишак у тому, що вони займаються неблагочестивою й по-всьому мерзотною справою, котра, крім іншого, спотворює міжнародний імідж країни. Розбишаки переконань не послухали і оголосили уряду війну. Бої в джунглях тривали кілька років з перервами, але впертих повстанців так і не вдалося викурити з нетрищ. На початку дев’яностих керівництво країни махнуло на них рукою: нехай вони вдавляться тим коксом.

Утім, 2009-го новий перуанський уряд надумав повторити спробу приструнчити непокірних, і знову розпочав бойові дії на сході країни. На жаль, мені не відомо, чим закінчилася ця історія, одначе останні новини, які вдалось почути, стосувалися урядового вертольота з кільканадцятьма десантниками на борту, якого повстанці збили десь над лісами Мадре-де-Діос.

Причина цьогорічного страйку в Куско була, як на українця, вельми банальною. За тиждень до мого прибуття у столицю штату до місцевих активістів дійшли чутки, що вельмишановний сеньйор Алан Гарсія Перес, президент Перу, надумав приватизувати у горах чималий шматок землі. Свідомі городяни миттю збурили решту волелюбної провінції, і за кілька днів увесь штат вже захлинався у справедливому обуренні. В найвіддаленіших куточках почалися заворушення та колотнеча, котрі поволі докотилися до столиці. 21 липня, якраз тоді, коли моя Експедиція вирушала до Мачу Пікчу, страйк досяг апогею. Дороги перетяли завалами, у гірських селищах звели барикади, ніхто не працював, ніхто нікуди не їздив. Кілька невдах бекпекерів, які ненароком опинилися посеред цього розгардіяшу, не знали, що діяти і куди бігти.

Усе це, звісно, було б дуже цікаво, якби ми з Яном не входили в число отих «невдах бекпекерів». Ба більше, ми вже мали на руках квитки на вечірній потяг до Мачу Пікчу (62 USD з чоловіка), дозвіл на відвідання загубленого міста (для іноземців — 40 USD), а також бронювання ліжок на дві ночі у хостелі в Аґуас Калієнтес, містечку біля підніжжя гори, на вершині якої розташована найвідоміша інкська фортеця (ще додатково 24 USD)…

- І як нам тоді, в дідька, добиратися до Мачу Пікчу?! — вибухнув я, спопеляючи ні в чому не винну дівчину гнівним поглядом. — Має ж бути хоча б якийсь спосіб!

Дівча геть знітилось, опустило очі, а тоді заперечно похитало головою:

— Тільки не сьогодні. Пробачте, пане…

Моя пика, певно, зробилася червоною мов помідор, бо Ян квапливо відтяг мене від стійки, після чого зайняв моє місце.

— Та все ж, сеньйорито, порадьте, будь ласка, що нам робити? — чемненько запитав чех.

— Чекати, — похнюплено відповіла перуанка. — Може, уряд домовиться з повстанцями і завтра дороги розблокують.

Почувши це, я ледь не луснув від лютощів та розчарування. Адже ми не могли чекати до завтра! Завтра ми вже мусимо дряпатися на Мачу Пікчу.

Я потягнувся рукою до журналу відгуків, однак нині насуплена перуанка мерщій вихопила його з-під моїх рук і сховала під столом. То, мабуть, такий спеціальний перуанський журнал відгуків, де можна писати лише похвальні оди. Я сердито грюкнув долонею об стіл, хотів щось сказати, але Ян уже тягнув мене геть із туристичного офісу.

Авеню El Sol, як і раніше, пустувало. Я швидко осадив свій гнів і почав обдумувати ситуацію.

— Які цього разу будуть ідеї, босе?… — негучно процідив чех на вулиці.

— Ми не можемо чекати, — повторив я, більше, певно, переконуючи себе самого, ніж Яна. — Ми… ми повинні діяти.

— Ну і що ми «повинні діяти»? — не без сарказму перепитав чех.

Я пропустив повз вуха насмішку, сердито сплюнув на асфальт і твердо проказав:

— Пробиватися до Мачу Пікчу. За будь-яку ціну…

* * *

Мій бойовий запал трохи вгас після того, як цілу годину ми з напарником безрезультатно тинялися вуличками Куско, намагаючись знайти хоч який-будь транспортний засіб, хоча б яку-небудь таратайку на колесах, яка може їздити, або хоча б когось, хто згодився б провести нас крізь блокаду. Ми навіть змоталися на стоянку приміських автобусів, де нам сказали те ж саме, що й у туристичному офісі: чекайте, може, назавтра уряд і заколотники домовляться.

Тож ми продовжували тинятися інкською столицею без жодних практичних ідей, як нам далі чинити.

— Таксі! Чувак, дивись: там таксі! — зненацька заволав чех.

Я зиркнув уперед і побачив за сотню метрів попереду на перехресті, де починався наступний квартал, старезну білу «Тойоту» з жовто-чорними шашками таксі. Авто щойно спинилося коло тротуару, з нього вийшло двоє пасажирів, один з яких саме розраховувався з водієм. Я зрозумів, що не можна марнувати ні секунди, схопився за лямки наплічника, до болю втиснувши їх у плечі, і понісся вперед. Ян, сопучи і форкаючи, тупотів за мною.

Таксист уже рушав, коли я перетяв йому дорогу, з розгону заледве не розлігшись на капоті.