Танці шайтана - Юрій Григорович Логвін
Поки козак і хлопчик рухались селом, ніхто їм не трапився на зустріч.
Хоча малий бачив, як завмирають у дворах люди, коли вони, він і Батько Омелько, проходять повз їхні садиби.
Кілька собак кинулось під ноги коневі.
Та тільки до них наблизився козак, вони порозбігалися, підобгавши хвости і перелякано відбріхуючись!
Поки мандрівці йшли селом, вони не чули перегуків людських голосів, як ото завжди буває вранці в селі. Чулося тільки кудкудакання, іржання коней, десь настирливо мукала телиця. На далекім кутку проспівав голосистий півень і вискливо гавкотів собачка.
Батько Омелько спересердя плюнув на дорогу.
— Бач як налякали згоном! Погана вістка стрілою летить!..
Коли вони вийшли за сільський вал і перетнули белебень, і неквапно спускались пологим схилом до липового гаю, то з-за кущів з'явилась Параска.
Брела глибоким снігом і мовчки махала рукою.
Омелько тихо свиснув, і малий спинив Лиска. Хотів повернути назад до Батька Омелька. Але той показав стояти і нікуди не рухатись.
Забрьохана, вся геть у снігу, з пасмами рудого волосся, що вибилося з-під хустки і налипло на спітніле чоло, вона вибралась, зрештою, на стежку і побігла до Омелька. Лівою рукою притискувала до грудей торбу.
— Що тобі, дівчинорибчино? — Ласкаво спитав Омелько. Але в тій ласкавості наче бриніла якась загроза.
— Візьміть ось пироги з маком!.. Бо вони кажуть, що ви сатана… А я знаю, що ви — чародій, людина, але чародій…
— Спасибі за пироги! Як з'їм, тебе згадаю… А зараз вертайся додому, бо застудишся! Он як упріла!
— Не застужусь!.. А як ви взнали, що то я все?.. Своїми чарами взнали?..
— Дитино, ну які там чари?! Та все ло твоїх брудних руках і бруді на колінах. Ще по купках соломи на долівці. Ну хто ж усю солому задля втіхи перетрусить? Сама подумай. Отако нишпоритиме по всій хаті тільки тоді, коли вузлом до гузна прийшлося.
— А чому мене не звинуватили?!
— Та не хотів при всіх таку руденьку перепілочку ганьбити. Річ дуже коштовна. Дуже. Ти знайдеш і все буде тишком-нишком і ніхто не дзьобатиме. Чи хіба тобі мало дістається щодня? Га?..
— Господи! Ви справжній характерник — все, все ви знаєте!
— А от Господа не гніви! То він усе знає… а ми тільки те, що зможемо…
— То скажіть, що ж мені робити?!
— І вчепилась обома руками в керею і підтяглась навшпиньки до його підборіддя — така була мізерна.
— На Масляну маю бути у Києві на Подолі на Житньому базарі у коваля Микити… Ну а що тобі робити? Краще, як ти сама знайдеш. Щоб я сюди не повертався. Якщо ти знайдеш, а в тебе заберуть, то скажи їм, що я горлянку йому розріжу від вуха до вуха!.. Ага, ось іще одне — повернись додому і скажи, що ми пішли до Глинища…
— Так ви ж туди і йдете.
— Отож бо, дівчино?
— А ви б мене могли покохати?..
— Але за жінку не візьму, дівчино-рибчино?
— Чому?
— А ти сама подумай…
— Бо ви січовик!.. Але звідки у вас син? Як не можна жінку брати?
— Названий син. Я його з колодязя витяг.
— Батьку? — Покликав малий, вводячись у сідлі..
— Двоє на конях. Гайдуки. Я впізнав! до села завертають!
— Параско — додому! Тимко — за кущі! Ну! — Просто рикнув Омелько.
— Підождіть, підождіть, я подивлюсь — хто?
Параска вибігла наперед і витягла шию. Та й назад чимдуж, чимскорше.
— І Степан! І Василь! Страшні харцизяки! Це не Микола Коропівський.
Вони і сильні і люті!
— Тікай швидше і подалі! — Остаточно наказав січовик. — Мені свідки не потрібні! Ти чуєш?!
Дівчина побігла межи кущами. А Омелько прихилив аркебузу до груші-дички і в одну мить звільнив від полотна, сітки і кармака лижі.
Засунув свої м'які татарські чобітки в петлі лиж, взяв аркебузу. та швидко і плавко почав спускатись униз, навперейми двом вершникам. Він при тому спуску балансував аркебузою, як ярмарковий канатоходець жердиною. Він все сильніше й сильніше розганявся, зрізаючи шлях, по схилу високого горба.
Вилетів на вершників в ту мить, коли вони проходили найвужчим відтинком шляху. З одного боку схил, з другого — урвище.
Аж сам був у захваті від того, як все вдало вийшло.
Вони до останньої миті його не бачили. І не почули. І враз він вилітає просто на них.
І зненацька завиває пововчому.
Та ще й вітерець йому в спину на їхніх коней повіяв!
Один кінь здибився, оступився, послизнувся і… завалився додолу.
Другий кінь вивернувся і понісся назад вниз по дорозі. Омелько ще два рази провив вовком.
І з кожним завиванням кінь прискорював свій біг. На звороті послизнувся. Упав набік; Але вершник утримався на ньому!
А кінь все ж піднявся і помчав від вовчого виття. Кінь добрий, тарантоватий, справжній запорізький кінь.
Перший же кінь з дороги вилетів на схил і покотився вниз по схилу. Поки на заваді не стали кущі. Тут падіння коня і вершника припинилось.
Омелько піднявся трохи назад по дорозі і плавко по схилу з'їхав до коня і вершника.
Кінь лежав на боці, застрягши копитами в густе пруття ліщини. Вершник напівлежав дивно — плечима обпирався на кущі, а розкарячені ноги задер вгору по схилу.
Гайдук важко дихав, з кута рота стікала темна кров.
