Танці шайтана - Юрій Григорович Логвін
— Ну що, гайдуче, гнидо очкурная! А чи солодкий панський хліб?!!
Все сміявся козак, підколюючи парубка то в плече, то в стегно, то просто розтинаючи червоний жупан.
Вже і Євтухова родина підбігла, і Коропи, і хрещена мати Параски.
Благали, кричали баби.
Наспіли і сільські люди.
Чоловіки похмуро і мовчки дивились на дійство.
Деякі спльовували і йшли геть, кинувши: «Не завжди коту масляна».
Парубки зловтішно посміхались — пригадали Миколі його хизування добрами і владою перед дівчатами.
Притьопали і старійшини. Почали просити, щоб козак припинив бій і не наводив ляхів на село.
— Я не наведу! От ці наведуть!
І з повною силою козак вперше ударив по шаблі парубка. Той аж попустив руку. І тоді коротким ударом тилія шаблі знизу вибив шаблю з руки гайдука. Клинок злетів у повітря.
Козак підхопив його на льоту!
Всі аж ахнули в один голос!
Гайдук, весь перекаляний рудою, що скрізь напливала із неглибоких, різаних ран, хитався, схопившись за груди. Ніяк не міг віддихатись.
Козак свою шаблю кинув у піхви, а гайдуцьку перебрав у лівицю і став упритул до гайдука. Як залізними кліщами схопив двома лише пальцями за адамове яблуко.
— Ви, очкурі, не бійтеся! Я заберу свого коня і піду геть. Цього коня я лишив одному козаку. Козака вбили. Садибу облупили і спалили. На коні є три «лиця» — у гриві, над здухвиною і каштан правий. — тридільний.
Підіть, люди добрі, і подивіться, чи є ці ознаки «лиця» на місці, що я означив, і якщо «лиця» є, а він утіче, я спалю Карпа і Килину, як покривачів. А хто буде гасити — застрелю. І запам'ятайте — де козацька шабля дістане, там наш старий звичай буде. Ну йдіть, та швидше!
Поважні дядьки пішли з порізаним гайдуком, підтримуючи його з боків, бо він ледь ноги волочив після всього.
Небавом вони повертали і вели коня.
— А де жеребчик? — Сміючись спитав козак.
— Скиглить! Візьми коня… Наче і справді твій…
— І я оце думаю, що наче мій… — Сміявся козак. — І сідло наче моє.
Можете подивитись — під потебнею знак — серп, а над ним зірочки… га?.. Ну от — бачите?… Відведіть коня до Євтуха та припніть до тину з вулиці. Ще й казан не закипить, як мене тут не буде. Та мовчіть і жінкам закажіть. Щоб вас у свідки ляхи не потягли. Бувайте здорові!
— Ходи з Богом!
Дядьки повели коня, а кінь все хропів, рдився, шорошив вуха, козирив наляканим оком.
Один із дядьків сказав:
— А чого кінь так сполошився, якщо його це кінь?!
— Тссс! — Зашепотів найстарший чоловік, сивоусий, у здоровенній рудій кучмі. — Тобі що — очі повилазило?! Чародій він!..
А козак із розгону перескочив через тин і по снігу навпростець до Євтухової хати. Поки всі тяглися до хати (тільки Параска прибігла раніше всіх), там вже хазяйнував козак.
— Синку! Нумо! Вдягайся, щвидше! Он вже й Лиска привели! Чуєш, як ірже? Це він тебе чекає! Давай швидше та поїдеш верхи.
Козак підняв з полу кирею і кинув на лаву.
— Я спати хочу… — Вередував малий, порпаючись у штанях. Козак підступив до малого, що тупцював на лаві.
— Тримайся! Підставив шию, і малий обома руками вчепився. — Тихо! А то ще задушиш! А кажеш сили немає! Тебе Лиско чекає!..
Козак зашепотів малому на вухо.
— Я ще в поході… Мене, ти бачив як, і собаки, і коні бояться. Як я підступлюся — кінь сполошиться і може понести…
— А чому? — Теж прошепотів малий.
Почулися на вулиці голоси, але першою, раніш за всіх, влетіла Нараска і гукнула до Ганни, що скоцюобилась у кутку:
— Ганно! Ану швидко до Коропів!
— Убив?!! — Заволала Ганна, заламуючи руки.
— Не репетуй! Живий! Тільки пика вся покопирсана. Тепер вже його ніхто в тебе не одіб'є…
Ганна на мить завмерла. А тоді як заверещить, як кинеться до сестри і як вчепиться їй у коси.
Козак полишив малого. Схопив кухоль з водою і хлюпнув Ганні в лице.
— Тобі сказано — іди до свого суженого!
Ганна завмерла, відпустила сестрині коси і прожогом, як була розібрана, так і погнала вулицею до Коропів.
Позаходили господарі в хату і стали мовчки.
— Чого стоїте у своїй хаті? Сідайте! Ми йдемо.
Малий закінчував обертати пояс на каптанчику. Козак забрав зі столу синій самоцвіт. Сховав його у ладунку і повісив малому на шию.
— Господине? Щоб ми швидше пішли, знайди нам якусь стару свитку і рукавиці…
Дебела молодиця з кам'яним обличчям сиділа мовчки і дивилась на свої руки, які поклала на коліна.
— Дівчино-рибчино! — Козак усміхнувся жорстокою усмішкою до Параски. — Ти притягла малого, тобі і випроваджувати його. Отож — свитку, рукавиці і… шапку! Хоча… хоча і ця ніде!…
Козак взяв з лави сіру смушеву шапку з червоним верхом. Підійшов до печі. Надяг шапку на кулак і пошарудів у комині по сажі червоним верхом.
Потім похукав на верх шапки, здуваючи зайву сажу, та ще й протер віхтем, що лежав при усті. Насунув малому на голову і ще їй заломив на бакир.
— Ну, синку, можеш іти до пана в гайдуки! І з дівками можеш женихатись — у такій шапці всі тебе любитимуть! Тільки коней не кради.
— Чиїх коней? Гайдуцьких чи панських?! — Зле спитав малий, засовуючи під шапку пасмо чуба.
— Людських, синку, людських! Ну й бравий же з тебе хлопець у цій шапці! Тепер вона
