Танці шайтана - Юрій Григорович Логвін
— А того, що тільки в Колдобині вода ніколи не замерзає!
— А чого він туди полїз?
— Ну, дитино, звідки ж я знаю? Отямиться хлопчик — спитаєш! Ой люди добрі, та мені вже час іти.
— Та куди ви оце? В таку ніч? Уже й другі півні співали! В таку ніч повно всякої нечисті!…
— Ну що ти мене лякаєш? Татари не прийдуть — у них зараз пошесть.
Кажуть, купцігреки переказували. Ну а для харцизяк я і стара і бідна…
— А вовк? Он люди з Калинівки казали…
— Люди багато чого кажуть. Вовки овець ріжуть, собак крадуть. Я потихеньку піду…
І як не умовляла Параска свою хрещену матір, та взулася, перев'язала намітку і одягла свою гаптовану чепурну свитку. І пішла в безконечну грудневу ніч із найтоншою скибочкою іржавою місяця на зорянім небі.
— А собаки? — 3 порога прохала Параска.
— Що — собаки? Вони мене впізнають. Ага, ледь не забула. Запар цвіту липи. Якраз, як прокинеться даси йому випити. Очищає груди.
— А лоєм ще розтирати?
— Як не кашлятиме, то й не чіпай. А ще, як прокинеться, дай молока гарячого з медом і лоєм. Отакусіньку маленьку грудочку лою. Ну бувай здорова, хрещенице!
— Ходіть з Богом!
Хрещена мати пішла, а Параска укинулась до хати.
Знов узяла шкіряну ладунку і знову, але дуже обережно, висипала на дошки столу. Так, другого синього камінця не було! Лишився тільки зелений кам'яний хрестик та синій іскристий камінець. Дівчина обережненько позакладала коштовності в ладунку, гарливо зав'язала її і сховала собі за пазуху.
Тоді підлила олії в каганець, обскубла нагар на Тдитячий ослінчик. Опустилась навкарачки і почала свої пошуки. Спочатку вона мала надію, що швидко знайде камінець. Що він коштовний, вона зразу зрозуміла. Бо хто ж якесь скельце носитиме поряд із дорогоцінним смарагдовим хрестиком?! А певно, що дуже багатих козаків дитина, бо така на ньому сорочка, і каптанчик лунського сукна і пояс коштовний, шовковою ниткою протканий. Ну нічого, опритомніє і все їй розповість. От якби тільки синього камінця знайти!!!
Адже якщо вона не знайде і не покладе назад цей чортів камінець, то виявиться, що вона колупалась нишком у чужій ладунці і вкрала звідтіля чуже добро! Від тих думок її аж у жар кинуло, мов кропивою обпекло, а тоді крижаним холодом пройняло. Та які собі біди не уявляла Параска, як ретельно не перебирала солому, і сміття на долівці, а знайти заклятий камінчик поки що їй не випадало.
* * *
З безпеки, на півдорозі спинилась і прислухалась до музики. І потім завернула на другу вулицю.
Ступила через перелаз на подвір'я з великою охайною хатою, гарливо обставленою очеретяними кулями. Круглі скельця шибочок у віконних рамах світились різним кольором — одні жовтуватим, другі зеленкуватим, треті наче синюватим.
А шалена музика — скрипка та бубон — так і вікна пробивала і крізь сінешні двері неслася на весь куток.
Там, у великій рубленій хаті тупотіли парубки і дівчата, аж брязкотіло залізо на запорі дверей.
Парасчина хрещена постукала «для годиться». Та, звичайно ж, її ніхто не почув. Тоді вона сама відчинила двері і вступила до сіней, У сінях було досить світло.
Бо світло падало і через велику щілину хатніх дверей, і з напіввідкритих дверей комірчини.
У світлиці шалено вищала скрипка і вибухав сухий, добре нагрітий, бубон.
А з комірчини неслося одноманітне важке гуркотіння жорен.
Хрещена відчинила двері в комору.
— Добрий вам вечір, Карпо!
— Га?! — Обернувся до дверей високий старий чоловік, продовжуючи погоначем крутити камінь-поверхник. — Та який там вечір, Марійко! Он треті півні небавом проспівають. Здорові були, Марійко!
— Бог поміч! Сідайте, Марійко І Правди в ногах немає!.. — І однією рукою показав на діжку, а другою продовжував швидко вести погонач. — Молодь ото собі танцює, а мені Килина загадала на млинці гречаного борошна намолоти.
— А вам, Карпо, і не нудно отут в коморі жорна ганяти?
— Та мені що? Мені і з людьми весело і без людей не сумно. У мене, завжди якесь діло є!.. То Килина без людей не може… І хата в нас велика — чого їй порожньою стояти? Та й молоді користь, що у нас збирається. Ну хто ще, крім Килини, стільки старовини знає? От вони в неї і навчаються батьківських звичаїв..
— Таки ваша правда, Карпо. То вже добре, як люди гуртуються. От мені так сумно, як людей не бачу. Не знаєш, що у світі діється.
— І то ваша правда, — не спиняючись, тягав за погонач Карпо. — Часом таке буває на світі, що й уві сні ніколи не присниться!.. От приїхав оце мій небіж Микола…
— Гарний парубок! Тьху, тьху! щоб не наврочити! Як мальований! Бачила — у сідлі орлом сидить!
— І я кажу, тьху, тьху, тьху, щоб не наврочити!.. Так оце він і приїхав пізно ввечері, вже зовсім під ніч. І гостинців привіз — Килині ниток шовкових, мені пляшечку оковитої, а дівкам на вечорниці повний міх горіхів. — То й щедрий ваш небіж, Карпо!
— А чого не бути щедрому? Як пан добре платить, і отаман при собі тримає. Ну, він і старається, не без того. Та й служба не легка. Оце, знаєте, яка пригода на ярмарку трапилась? У самого гайдука Сметани коня звели. А Сметана не просто собі гайдук, а права рука їхнього отамана. Отож коня звели, та не просто так, а чародійством і душогубством!
— Боже! А коли оце Євтух приїхав з ярмарку, то не казав…
— Ваш кум, Марійко, вчора вдало побазарював, то з радості дообре помогоричив… Того він всього і не знає, що там було…