Танці шайтана - Юрій Григорович Логвін
— Слухай, Євтуше, а ти Миколу не бачив?
— Якого? Миколи Грака не бачив…
— Тю на тебе! Та нащо мені той старий! Я про молодого, про небожа Коропівського.
— А чого ти питаєш?
— Та Парасці казали, що Микола до Коропів у гості завітає… Ну, на вечорниці. Туди й Ганна подалась..
— Ну то й що?
— А те, що в тебе п'ятеро дочок! І старша в дівочу громаду рік ходить! А Миколу, небожа Коропів, до пана в, службу взяв сам Гнат. Пан положив йому платню, як жолніру у вінську! І батьків його не зачепив — господарство все і лани лишив. Та ще, ти тільки подумай, обіцяв «чинші» зняти! Якщо ж Микола добре служитиме, то обіцяв і в козаки записати!..
— Ну то й що?
— Як що? Та якби Микола посватав Ганну, то було б добре. Бо й Параска, хоч мізерна, а вже дівка. ти так зовсім не думаєш… Все я маю думати!
— Жінко! Коли я думаю, в мене голова болить. А коли в мене голова болить, мені кортить випити. Краще принеси мені баклажку із саней — там ще трохи лишилось, якраз буде до обіду…
… Після обіду Євтуха зовсім розібрало і він згадав:
— А де Параска, до слова кажучи?
— Та побігла до хрещеної.
— А чого?
— Та каже, що хрещена кликала щось там помогти.
— А що, дома вже ніякої роботи немає?
— Та нехай побуде серед людей! Вибігається — тихіше буде! А то таке язикате, в мене од неї аж вуха пухнуть?.. Ну добре, ти лягай та відпочивай, а я піду, подою нашу гулую…. Побачимо, як вона мені дасться.
Молодиця для принади взяла окраєць хліба, щедро його посоливши. А з трьох молодших доньок взяла до хліва найстаршу — років десяти дівчинку, щоб та доглядала за глиняним ліхтарем, поки мати доїтиме нову корову.
Голова ж сімейства вмостився на піл, притулившись спиною до теплого боку печі. Давив здоровенними лабетами горіхи. А дітлахи схилялись із печі і визбирували з його грубезної долоні горіхове зерня.
Та зрештою, смачна страва та оковита, та ще й тепла піч солодко зморили його, і він міцно заснув.
А дітлахи тихо притулились на краю печі над ним, немов стерегли його сон.
Задоволена новою коровою, такою слухняною, господиня саме переходила із хліва через сіни до хати.
Як тут загуркотіли у двері.
— Хто там?! — Насторожилась господиня.
— То ми, кумо! Я й Параска! Відчиняйте!
Господиня, сказала малій:
— Тримай повище каганець? — І кинулась відчиняти двері.
У розчинені двері спиною уперед переступила кума, щось тягнучи по землі. З-за неї виднілась зігнута Параска, яка теж щось волочила Ніби цілу купу обмерзлих лахів, чи що воно… І стара жінка і її хрещениця потягли все це до хати.
— Дитино! Іди та світи! — Підштовхнула господиня дівчинку з каганцем.
Стара жінка і руда Параска пронесли-протягли свою кострубату ношу і поклали на долівку.
У дівчинки від страху стрибав каганець у руках.
Господиня, тим часом, роздмухувала скалки в посвіті.
Згори з печі висунула голову стара.
— Євтуше! Прокинься! У нас пригода! Чуєш?!!
Євтух із великим зусиллям розкліпив очі, протер їх кулаками і почав злазити з полу.
— Де ви оце знайшли? — Спитала хазяйка, не дуже маючи надію на Євтуха.
— Та це не я, кумо! Параска його здибала на в городі в Коропів.
— І чого ти туди попхалася?!!
— Бо мені почулось, що мене кличуть…
— От же брехуха! Ну в кого ти тільки вродилася?
— А ні в кого!!! Я сама собою вродилась!…
— Тьху на тебе!.. Євтуше! Ож не позіхай! А мерщій іди сюди!
Євтух проляпав босими ногами по долівці. Обійшов купу лахміття, обмерзлого кригоюі і примерзлим снігом. Почухав потилицю і виголосив.
— Та воно наче того… дохле… Слухайте, а звідки ви його притягли?..
Нехай би там і лежало…
— Тату! Та воно ще дихало і харчало, як я його побачила…
— Ну добре, баби! Давайте, стягайте з нього лахи! Побачимо, що воно там таке…
— Та ми боїмось. Може це нечиста сила?..
— От же баби, сучі діти! Добре, дайте мені гострого колія. Треба все це померзле шмаття розрізати, бо так ніяк його не стягнеш… Воно геть усе позмерзалося.
Євтух схилився з ножакою над цією обмерзлою, закрижанілою купою лахміття. Де він розрізав, де розривав тканину і шкіру, де розламував кригу руками. Все робив наче навмисне поволі. Певно, що могоричання та кумування в містечку на ярмарку його зовсім зморили.
Він сказав жіноцтву.
— Та ближче каганця тримайте і ночви принесіть.
— Для чого тобі? — Спитала чорноброва господиня.
— Бачиш, скільки криги? Поки я впораюсь, то воно все на долівку попливе.
— Євтуше, а швидше ти не можеш? Уже глупа ніч!
Жіноцтво принесло ночви і намагалось якомога краще присвітити і допомогти господареві.
Коли, зрештою, було весь верхній одяг розрізано і здерто, то всі побачили, що на долівці лежить хлопчик. Із закритими очима, зціпленими руками майже під горлом. І в тих посудомлених пальцях він затис зламаний якийсь дерев'яний держак.
Параска зразу пхнулась руками — а чи теплий ще хлопчик?
— Ну куди ти під ножа лізеш?!! Куди тебе нечиста
