Танці шайтана - Юрій Григорович Логвін

І почув крізь шум заметілі розпачливий крик:

— Лиско втік!!! Де ви, Батьку?!!

— Я тут! — Закричав козак. — Іди на мій голос!!!

Отак перегукуючись, вони, натикаючись на кущі, колючись і об терен, і об глод, зрештою, здибались.

Омелько вхопив малого на руки, притис до себе.

— Що, синку, злякався?!

— Ні, не злякався, бо ви тут… Я злякався, як опарину побачив…

Дивлюсь… а нечиста сила так і тягне мене у воду… Так і тягне, так і тягне!..

— А як за тобою ці лядські сраколизи гонили?

— Та ні! Страшно не було! Тільки серце чогось так калатало, як на гору дряпався!.. Ага, трохи злякався, як у болото упав… А зовсім мілко… Ну було страшно — ніяк не міг звестися. Так я рачки з болота виліз. Я руки сховав під личину. А воно раз — і обмерзло геть! Руки як пов'язало. І коза стала така важка, як камінь!.. Я пішов тоді. Ішов, ішов, а потім упав…

— А що далі? Що далі було? Розкажи, синку!

— А тоді далі я прокинувся… Ну згадав про свою сороку. А ви мене насварили… А чому?

— Бо ти лаявся по-московськи! То така, така брудна лайка, що жах! Щоб ти ніколи, ніколи такою лайкою не лаявся!..

— А як мені лаятись?

— Лайся по-нашому!.. Добре, пішли, бо замерзнемо. Тримайся за полу.

Козак і хлопчик побрели у повній темряві, натикаючись кущі та купи бур'янів.

— Ти не спи! — Говорив Омелько і час від часу мацав хлопчика. — Не спи! Як заснеш, замерзнеш!

І козак тягнув малого, бо в того вже заплітались ноги. Потиху вітер став ущухати.

Десь у чорноті неба з'явилась невелика чиста латка, на якій заіскрились такі великі яскраві зірки, що малий аж заволав.

— Батьку, Батьку! Он зоря Віфлеємська!!!

— Ні, синку! Віфлеємська зірка буде через п'ять днів. А це зоря нам дороговказ! Тепер ми порятовані!..

Місяця вже не було — остання хата закінчилась, і була переміна на три дні! А в переміну тільки зірки на небі від зорі до зорі. Якщо хмари не покриють, отого й світла вночі над землею.

Зоряне небо відкривалось все більше й більше. І запеленута снігом земля почала потроху відокремлюватись від оксамитової чорноти неба. Зорі сяяли так яскраво, їх стільки висинало на небі, що поступово можна було хоч щось роздивитись.

Наче десь в заростях заіржав Лиско.

Баламут спинився і переливчасто засвистів тонким і високим свистом. Із темряви справді заіржав Лиско. Це, без сумніву, був Лиско!

Його іржання почало до них наближатись. Але впритул Лиско не наблизився. Певно той запах, про який здогадався Тимко, не давав тварині підступитися до своїх хазяїв.

Отак порізно — кінь і люди наближались до хутора. Вони його раніше почули по запаху диму, ніж роздивились в темряві. Хутір постав перед ними в останню мить, коли вони вийшли до брами і побачили яскраве світло у малесеньких шибочках.

Старий хазяїн разом із Тимком провели коня до стайні. А Баламут чекав їх посеред двору. Він швидко відв'язав від м'яких татарських чобітків манюпусінькі капшучки, сховав їх у шкіряну калиту, а калиту швидко запхав у гамаш кереї. Потім так само швидко відкинув відлогу, здер з голови мегерку і теж опустив у гамаш. Насунув відлогу назад. А відлога була хитра, запорізька, закривала все лице. Проріз був тільки для очей, обшитий смужкою чорної кожі.

Тільки Омелько підступився до Тярчук, не загавкотіли, а ганебно втікли у найдальший куток і сховались за возовню.

Коли старий хазяїн разом із Тимком замкнули стайню і підійшли до хати, то господар хотів, щоб першим ішов Омелько. Але козак рішуче поставив його перед себе.

В хаті було і світло і тепло. Бо на поличці над столом горів каганець.

У посвіті березові скіпки палали високим і рівним вогнем. Та ще із челюстей печі тріскучий терновий хмиз кидав яскраві спалахи на стіну і на кухонне начиння.

Поки господар відхиляв рипучі двері, малий встиг шепнути козакові:

— Там тарантоватий! Той…

Малий не договорив — козак миттю стис його плече: «Небезпека!» На лаві сиділа стара жінка в намітці. Коло неї примостились четверо дітлахів. Троє хлопців і одна дівчинка, І всі дуже схожі між собою. Вони з жахом дивились на гостя в кереї із закритим лицем.

Міцна розпашіла молодиця, відвернула червоне лице від палаючої печі і з поклоном звернулась до Омелька.

— Просимо гостя — Божого гостя!

Старий поставив глиняний ліхтар на комин і вклонився, з силою видихаючи хмільний дух.

— Щоб прихід твій був добрим!

Тоді Омелько, переступаючи поріг, відкинув з лиця відлогу. І малий скинув шапку. Перехрестились на образи.

Омелько, виразно вимовляючи кожен звук, привітався:

— Слава Господу нашому, Ієсусу Христу!

Малий, проказуючи за Омельком, ніяк не міг відвести погляд від кругловидого чоловіка. Його масне обличчя було червоним, наче буряк. А темно-сірі лупатенькі очиці вже починали поп'яному розпливатись на різні боки. Перед ним стояла чара глиняна і зеленого гутного скла баклага.

Посеред столу на великій таці ціла гора смажених карасів. На другій таці парували гарячі, тільки но з печі горохляники. Ще була на столі пишна пшенична хлібина.

А здорова зеленого скла баклага була майже порожня. Всі присутні на вітання Омелька і хлопчика відповіли:

— Вовіки слава!

Молодиця низько вклонилась.

— Просимо до столу! — мисника, свою незручну ношу, загорнуту в сіре полотно із миканки.

Розщібнув гаплик під горлом, скинув із себе цю керею з відлогою.