Голубий пакет - Георгій Михайлович Брянцев

Чорноп'ятов зітхнув. Він розумів Генріха, але зарадити йому не міг.

— Що ж робити, друже? — тепло сказав він. — Треба терпіти.

— Терпіти… — повторив Генріх і гірко посміхнувся. — Терпіння, звичайно, тренує характер, та коли надто довго терпіти, людина може стати ганчіркою. Я сам бачив у концтаборі.

Чорноп'ятов промовчав. У душі він погоджувався з Генріхом.

— А ти знаєш, як важко жити, — продовжував той, — коли чесні люди вважають тебе за негідника. Ну як можуть думати про мене ув'язнені? Звір! Тварюка! Страховище! Не інакше… А крім того, батько з матір'ю наділили мене такою зовнішністю, що на кого не гляну, — жахається. Інколи хочеться крикнути на все горло: «Я ж не той, за кого ви мене вважаєте!» А доводиться мовчати. Ти радиш терпіти. А це ж мука! Ось хоч би ця Валя Готовцева чи як там її справді? Одним виглядом своїм я викликаю в неї жах, огиду. Вона впевнена, що я кат, недолюдок. Та й чого це вона повинна думати інакше? Чого? А я, коли побачу її, так ладен розплакатись. Я штурхонув її при першій зустрічі. І не розрахував. Упала вона. А не штурхони я, її б конвоїр автоматом ударив. Та ще й як ударив би! Або з водою… Я облив її з пожежного рукава. А хіба вона догадалася, чого? Їй же заборонили давати воду, виводити до рукомийника, годують пересоленою їжею, а тут вона наковталась води на цілу добу. А вчора в пику її затопив! Еге, затопив! А що було робити? Гестапівці прийшли з обходом. Нишпорять по камерах. А мене ніби хто штовхнув: впустив їх до чотирнадцятої, а сам до неї, у тринадцяту. Заходжу — спить. Чую, бурмоче уві сні, твоє прізвище називає. У мене в душі похололо. Не знаю, що робити… Підвів руку і ляснув її. Вона як зірветься, як закричить, — вони тут як тут. Зразу втрьох. От, брат, які діла! Зате сьогодні я пригостив її, — і Генріх несподівано посміхнувся. — Залишив неприкрученим пожежний кран, вода тече… Коли привели її з допиту, я почав точити ляси з конвоїрами. А вона присмокталась до крана, п'є. Я дивлюсь одним оком, але мовчу…

Чорноп'ятов наблизився до Генріха, потис йому руку вище ліктя.

— Ех, Григорію, Григорію… — вів далі Генріх. — Повіриш, як хотілося б мені зайти до камери, сісти з нею поруч, обняти, сказати що-небудь лагідне. Адже в мене така ж донька… Клара… Гарна донька. Посидів би з нею поруч, розказав би їй, хто я, що за людина. Підбадьорив би. Сказав би, то ми думаємо про неї вдень і вночі. Показав би їй оці мої руки. Ех!..

Генріх замовк, а потім уже іншим, діловим тоном повідомив:

— Прізвище мого змінника — Вольф. Отто Вольф. Запам'ятай. Хороша людина. Живе у крайньому будинку біля кладовища на квартирі у шевця. Якщо його не забриють на фронт, влаштуйте побачення з ним, неодмінно.

— Гаразд, — зауважив Чорноп'ятов. — Що ти ще можеш мені сказати?

— Іще ось що. Довідався про маршрут, в якій машині повезуть, мені скаже змінник. Охороняють машину два автоматники. Та не це основне. Основне — влаштувати все сьогодні вночі.

— Сьогодні? — перепитав Чорноп'ятов і замислився. — Чому?

— Я вільний. Якщо буде потрібна моя допомога…

— Зрозуміло… Зрозуміло… — сказав Чорноп'ятов, погладжуючи неголену щоку і прикидаючи щось у думці. — Що ж… спробуємо сьогодні.

Генріх підвівся. Застебнув комір мундира.

— Домовились.

— Де будеш увечері? — поцікавився Чорноп'ятов.

— Степан знає, — відповів Генріх. — Я пішов… А запальничка нехай полежить, — і щось схоже на посмішку промайнуло на його похмурому обличчі.

Генріх Гроссе йшов додому.

Німець за народженням, антифашист за переконанням, чудовий механік за професією, він своїм життям ніби відобразив долю великої, кращої частини німецького народу в найтяжчу епоху його існування.

Генріх народився у великій родині потомственого металіста заводів Круппа. Серед його заводських товаришів у Ессені, де він почав працювати учнем, були люди різних поглядів, різних політичних течій. Були акуратні й доброзвичайні праві соціал-демократи, противники послідовної революційної боротьби з капіталізмом; були прихильники полум'яного Карла Лібкнехта, революціонери, які вірили в силу робітничого класу і його перемогу; були сухі християнські соціалісти, які намагалися примирити непримиренне… В бурхливих суперечках, у бойових виступах під час забастовок кувалася свідомість чесного німецького юнака Генріха Гроссе.

У 1914 році, коли німецький мілітаризм розв'язав першу світову війну, Генріх опинився на російському фронті. Лжепатріотичний, шовіністичний чад запаморочив і йому голову: мабуть, його робітничий гарт був недостатнім. Він думав, що йде захищати батьківщину. Та помилка тривала недовго, страхіття війни примусили його замислитись над її безглуздям. Слова багатьох товаришів по заводу і полум'яні заклики Лібкнехта постали перед ним у новому світлі.

Він добре пам'ятає хвилюючі, щасливі дні братання з російськими революційними солдатами в 1917 році. Тут, в окопах, він збагнув, що в німецького робітника і солдата спільна доля, спільні інтереси та бажання з російськими робітниками і солдатами. І коли кайзерівська Німеччина накинулася у 1918 році на молоду Радянську республіку, він перейшов на бік Червоної Армії. Всю громадянську війну Генріх провів на фронтах, бився з білогвардійцями та інтервентами і на початку двадцятих років повернувся на батьківщину. Важко було вдома: інфляція, безробіття, злидні… Биті кайзерівські генерали та офіцери при підтримці королів гармат знову підвели голови. Як гриби, стали плодитися різноманітні фашистські організації. Єдиною силою, що протистояла фашизму і викривала його, була німецька Комуністична партія.

Генріх Гроссе в міру того, як посилювався розгул націстів, розгром робітничих організацій, єврейські погроми, ставав чимдалі переконанішим антифашистом. Він неодноразово зі зброєю в руках захищав робітничі збори від банд гітлерівських штурмовиків та есесівців.

Коли Гітлер захопив владу і Німеччина перетворилася в націстську тюрму, Генріх Гроссе, який працював на заводі, налагодив зв'язки з товаришами і став учасником підпільної комуністичної групи. В 1941 році його мобілізували і відправили на Східний фронт.

Та навіть не понюхавши пороху, він був тяжко поранений. Ще до першого бою його частина зазнала повітряного нападу росіян. Генріх прийшов до пам'яті в госпіталі. Чотири місяці його латали і лагодили, а потім, як непридатного для фронту, прнкомандирували до концентраційного табору під Горєловим. Він став очевидцем тих жахів, що їх творили фашисти на окупованій території. Генріх твердо вирішив допомагати росіянам у їх боротьбі з гітлеризмом. У його пам'яті живими стояли слова вождя німецької компартії Ернста Тельмана: «Гітлер — це війна! А тому — геть