Голубий пакет - Георгій Михайлович Брянцев

— Тобто? — поцікавився Генріх. Отто знизав плечима.

— Ну, приміром, як спекатись вельмишановного фюрера та його воєн. Га?

— Щоб я світу божого не діждався, коли тебе не повісять і я не допоможу тобі в цьому! — люто вигукнув Генріх. — Я не про те питаю. Чого твої справи кепські?

— А-а!.. — Отто вигнув дугою свої худі груди, виструнчився і відрапортував: — Я потрібен на фронті! — І він високо підняв вказівного пальця. — Без мене там діло не виходить! Викликають на повторний огляд.

— Тебе?

— Саме мене, з моїми очима, з моїми камінцями в печінці. Та я скромний і не хочу забирати військової слави у наших шановних генералів. Я можу дати їм ділову пораду звідси.

— Базікало! — обірвав його Генріх. — Підеш залюбки.

Отто не збентежився.

— Та хтозна, — філософськи відповів він, — бажання — велика справа, а в мене його нема. Зате в мене є свої міркування. По-перше, там стріляють і, чого доброго, вцілять у мене, а це шкідливо відіб'ється на моїй печінці. По-друге, з Вольфів лишився я один, а решта — й усі молодші за мене — з допомогою вельмишановного райху щасливо пішли на той світ. Один брат наклав головою у Франції, другий — в Алжірі, третій — під Ростовом, четвертий — у Словакії. Я думаю, годі. Та коли вже вони без мене все-таки не обійдуться і забриють, я знаю, що робити. Може, з п'яти братів хоч один виявиться трошки розумнішим!..

— Язика б тобі урізати, блазень! — кинув Генріх. — Ось підеш на передову, там тобі голову прочистять!

— Ти правий… Ти правий… — захитав головою Отто. — Слід прочистити. За останнє десятиліття так закоптили, що добряча щітка потрібна. Один Геббельс чого вартий!

Генріх безнадійно махнув рукою і сказав:

— Ходімо!

Вони пройшли спочатку по одному боці коридора, заглянули в камери і перелічили арештованих.

Перш ніж приступити до другого боку, викурили по сигареті. Потім Генріх підійшов до пожежного крана, відкрутив вентиль і, коли побігла тоненькою цівкою вода, підставив рот і напився.

Перевіривши наявність арештованих, обидва спинились біля столика. Генріх розгорнув книгу рапортів, зробив у ній запис.

— У наявності — п'ятдесят шість, на допиті — двоє, в лікарні — троє, на кухні — один. Всього: шістдесят два. Розписуйся!

Спалахнула електролампа, і задзвонив дзвінок.

Генріх, який ще не встиг передати ключі, відчинив двері і впустив двох конвоїрів. Вони вштовхнули в коридор Туманову і секретаря бургомістра, арештованого напередодні за крадіжку кількох сувоїв сукна.

— Приймайте дорогих гостей! — доповів один із конвоїрів.

Генріх обвів ув'язнених своїм страшним поглядом і скомандував:

— Руки за спину, собаки! До своїх камер марш!

Арештовані виконали команду і пішли по коридору.

Секретар бургомістра спинився коло сьомої, а Туманова біля крайньої, тринадцятої камери. Вони стали обличчям до дверей і чекали, поки їх впустять.

Генріх пригостив конвоїрів сигаретами, і ті закурили.

— Здав? — запитав один з конвоїрів, звертаючись до Генріха.

— Начебто.

— Коли знову заступати? — поцікавився конвоїр.

— Завтра в цю пору.

— Є пропозиція, — конвоїр підморгнув, — зайти до клубу промочити горло.

Генріх мовчав, тупо розглядаючи свої розчепірені пальці.

— А що тут гадати? — зауважив Отто. — Пий, поки п'ється. А то покличуть на повторний огляд, тоді пізно буде.

— Ходімо, — без особливого бажання погодився Генріх.

— Дивись! — раптом сказав другий конвоїр, показуючи в кінець коридора.

Всі повернули голови: Туманова, припавши губами до пожежного крана, пила воду.

— Ну й хай собі п'є, — махнув рукою Отто. — Всієї не вип'є, залишиться і на випадок пожежі.

Генріх зміряв його грізним поглядом, зачекав, як завжди, і голосно крикнув:

— Ей, падло!

Дівчина хутко відскочила і стала лицем до дверей камери.

— Посади цю ляльку, — кинув Генріх і подав змінникові в'язку ключів. — Ходімо! Пити так пити! — запропонував він конвоїрам.

44

Двері камери грюкнули за Тумановою, Вона сіла на краєчку койки. Хоч і рискувала, скориставшися з незакрученого пожежного крана, зате ж як освіжили і підкріпили її оці кілька ковтків води! Їй таки пощастило, що похмурий черговий був не сам, інакше не уникнути б лиха, він би не подарував такого зухвальства. А рука в нього важка. Хтозна, скільки душ відправив на той світ його кулак! Тільки чиясь заборона, видно, заважає Генріху розправитися з нею.

Знову вернулись невідступні думки: чи скоро ж розв'язка?

Штауфер викликав її на допит сьогодні вдосвіта і весь час бушував, погрожував. Він кричав, що вона прокляне день свого народження, наводив цитату, нібито біблійну, що й собаці живому легше, ніж мертвому левові, і, нарешті, попередив, що до своєї камери вона більше не вернеться, бо на неї з нетерпінням чекає спільна солдатська камера.

Та вона вернулась. І тепер з острахом чекала, коли по неї прийдуть.

Краще смерть! І сил для цього в неї вистачить, і як покликати смерть, вона теж знає. Руки й ноги вільні, а це основне.

Юля хотіла прилягти на койку, та несподівано загримів засув. Серце в неї тьохнуло, в роті одразу пересохло.

Важкі двері розчинились навстіж, і коридорний впустив до камери гестапівця в цивільному. Він нетерпляче махнув рукою; коридорний квапливо причинив двері.

Гестапівець постояв біля порога, пильно дивлячись на Туманову, потім повільно спустився східцями вниз і витяг з кишені флягу.

— Де порожня? — спитав він тихенько. Юля показала очима на койку.

Гестапівець порився в солом'яній потерті, знайшов порожню флягу, сховав до кишені, а на її місце поклав принесену.

— Я зробив так, що ви залишитесь у цій камері, — просто сказав він.

Ледве чутне зітхання злетіло з губів Туманової, і вона полегшено провела рукою по змокрілому чолу, ніби знімаючи з себе щось страшне.

— Ну як… ви наважились? — вів далі гестапівець і з докором подивився на неї. — Я розумію… вас лякає моя служба, моє становище. Та саме це й допоможе нам. Я вже казав, що ваша доля мені не байдужа. Чому ви опинаєтесь? Не вся Німеччина складається з негідників і націстів…

Юля вслухалась у кожне слово гестапівця, вдивлялася йому в обличчя, ловила нотки щирості в його словах.

— У Німеччині ви можете зустріти сотні чесних, по-справжньому чесних людей…

— Сотні? — злісно посміхнулась Туманова. — Не так уже й багато…

Гестапівець похитав головою.

— Ви ловите мене на слові. Можливо, я не так висловився.

— Хто ви? — раптом вирвалось у Юлі. — Скажіть прямо.

Гестапівець звів свої красиві, густі брови, і легка посмішка торкнулася його губів.

— Все, що я можу сказати про себе, так це те, що