Острів Тамбукту - Марко Марчевський

— Що трапилось, Гахаре?

— Амбо гуна! Амбо вмирає!

— Хто такий Амбо!

— Син тани Боамбо! Боамбо!

Я не забув його ім'я. Воно нагадувало мені той день, коли ми вперше після катастрофи потрапили на Тамбукту. Тоді ми ще не знали, що на цьому острові немає «білих господарів», і сміливо попрямували до селища. Боамбо — так звали того велетня з орлиним владним поглядом, підперезаного трьома поясами, того самого, що наказав спочатку зачинити нас в хатині, а потім щотижня визначав, кого кидати в океан. Відтоді ми з ним не стрічались. Якось я запитав у Гахара, чому не приходить до затоки тана Боамбо, мовляв, я маю для нього подарунки. Старик на це відповів:

— Тана Баомбо — каліман біля. Вождь Баомбо — велика людина.

А ось тепер Гахар говорив про хворобу його сина.

— Що ж у нього болить? — запитав я.

— Нога, — відповів Гахар.

— А що з ногою?

— Черепаха роздерла, хіба ти забув?

Я добре пам'ятав відважного юнака, що першим кинувся на марангу і, схопивши її за шию, перекинув черевом догори. Але чому Гахар не сказав мені тоді ж, що це син вождя? Чому й сам Амбо приховував це і не дав перев'язати рану? Яка причина того, що ніхто з тубільців не сказав, хто він? Відповідь могла бути лише одна: вони не довіряли мені, більше того — боялися. Для них я був «пакегі гена» — «біла людина з місяця», власник дивовижних дзеркал і яскравого намиста, барвистих стрічок і «кобраю» в чудних скляночках. Для них я був людиною, яка може добувати вогонь без допомоги двох сухих деревин і вміє робити ще багато чудес…

І все-таки я переконав Гахара в тому, що коли син тани Боамбо прийде сюди, я дам йому «нанай кобрай» — найкращі ліки, і юнак за кілька днів одужає.

Гахар щодуху побіг до села, і за десять хвилин з'явилось четверо тубільців, які несли на руках пораненого.

Я сидів, як завжди, під величезним баніаном на березі малої затоки, трохи осторонь від човнів. Це було моє улюблене місце. Звідси, не заважаючи нікому, я спостерігав, як тубільці збираються на рибну ловлю. Я уникав усього, що могло б викликати підозру, і нікому не нав'язував своєї волі. А інколи навіть ховався в хащах і звідти стежив за тубільцями. Хоч вони і звикли до мене, проте моя присутність трохи гнітила їх.

Тубільці підійшли до баніана й поклали юнака на пісок. Я одразу помітив, що хворий у дуже тяжкому стані. Сіль морської води роз'ятрила рану, вона кровоточила і гноїлась. Всередині кишіли черви. Нога навколо рани посиніла і вся опухла, мов колода. Хворий не міг навіть ступити на неї.

Я не розпитував, чому він утік, коли я хотів зробити йому перев'язку. Це було зайве. Треба будь-що вилікувати хворого, тоді він сам зрозуміє, ворог я йому чи друг. Обережно промивши рану риванолом, я забинтував її. А юнакові наказав, щоб не вставав з постелі, не знімав пов’язки і не мочив рану водою, особливо морською.

За весь час Амбо не промовив жодного слова. У нього було досить красиве обличчя: правильні риси, соковиті губи, чорні очі і не менш чорні брови, що зрослися на переніссі. Шкіра у юнака була не така чорна, як у інших тубільців, ніс — рівний, майже римський. Коли я сказав йому, що він мусить приходити на перев'язку щоранку, Амбо кивнув головою:

— Нана. Добре…

Подарувавши хлопцеві дзеркальце, я наказав тубільцям однести його додому. А Гахар з Таноєм залишилися. Старик витяг з кисета своє дзеркальце і дві добре відшліфовані черепашки й почав, мов щипчиками, вискубувати собі вуса. Він виривав тільки ті волосинки, які никали над губою і заважали їсти. Таной теж витяг дзеркальце й почав зазирати в нього. Поправивши бамбуковий гребінець, що стримів у нього над лобом, він добув з кисета дна мотузочки, склав їх докупи й почав крутити біля підборіддя. Довші волосинки вкручувались у мотузочки, і Таной вискубував її з корінням. Це було своєрідне «сухе гоління».

Покінчивши з туалетом, Гахар сумно зітхнув:

— Уїн-уїн! Дуже погано! Арикі говорить, що пакегі — небезпечні люди.

— А хто такий Арикі? — поцікавився я.

Старик здивувався. Невже я не знаю, хто такий Арикі?! О! Арикі — «каліман біля» — велика людина! Арикі «рапуо»! Арикі може відгадувати думки людей. Арикі може прогнати всю рибу з затоки у Велику воду. Арикі може викликати дощ і арамру…

— О! Арикі — велика людина. Арикі — велика людина! — торочив Гахар.

Я запитав старика: хто головніший — тана Боамбо чи Арикі?

Гахар задумався і, не знаючи, що відповісти, тільки плечима знизав. З його слів я зрозумів, що Арикі — жрець племені.

— А що він ще говорить? — запитав я старого тубільця.

— Арикі каже, що білі люди з місяця виженуть рибу з затоки.

— А не говорив він, що пакегі зроблять арамру?

— Говорив. Арикі каже, що Дао нашле кадіті на кожного, хто ходить до пакегі.

— А хто такий Дао?

— Це не людина.

— А що?

Гахар пояснив, що Дао — їхній ідол. Зроблений з дерева. Стоїть в «лібаті гаолані» — в хатині вічного вогню. А ця хатина — за селищем, у лісі. В ній горить вічний вогонь. Підтримує вогонь найстаріша жінка племені. Вона постійно живе в хатині вічного вогню й ніколи не виходить звідти.

— А де живе Арикі? — запитав я.

— В селищі.

— А тана Боамбо?

— Теж у селищі.

Слова Гахара розпалювали мою цікавість, і я