Грає синє море - Станіслав Володимирович Тельнюк

— Я на своїй землі! — вигукнув Петро і тут же вистрелив з двох пістолів у підняті руки…

Двоє графських охоронців завили від болю й закрутилися в пилюці.

— Йоне, давай пістолі!

Молдаванин кинув два пістолі в руки Петрові. Знов пролунали два постріли.

— Як твоє прізвище? — показав Петро пістолем на крайнього.

— Биченко.

— Отак. А твоє? — показав на другого.

— Олексієнко.

— А твоє?

— Скрипник.

— Скрипник? — закричав Петро. — Ану вийди наперед! Вийшов один з групи — високий, похмурий.

— То якраз він дядька Данила піймав для пана. І мучив! — гукнув Яремко.

— Я тобі ніс і вуха повідрізаю, мерзото, за те, що ганьбиш рід Скрипників. Де ти взявся, паскудо такий? Серед нас, Скрипників, не було ще зрадників!

— Тоді краще рубай голову, — люто блиснувши зеленими вогниками з—під широких брів, озвався Скрипник.

— Ні, я тобі очі повиколюю! — і Петро вихопив шаблю з піхов.

Скрипник—другий метнувся вбік, де лежала кинута зброя, щоб вхопити шаблю.

Та Яремко встиг стрибнути, як кошеня, просто під ноги зеленоокого. Той гепнув через Яремка, але скочив на рівні і, вихопивши з—за пояса ніж, кинувся на Петра.

Пролунав постріл. Це вистрелив Олександр. Мертвий графський охоронник упав під ноги коневі.

— Все! — сказав Олександр, витираючи піт з лоба. — Досить уже, хай ідуть. Джузеппе, вибирай коня для себе і для цих двох…

Через п'ять хвилин сімка вершників мчала до Києва. Позаду лишився невеликий п'ятачок шляху, на якому тільки—но було розіграно стільки трагедій.

Усе це здавалося поганим сном. їхали, сміялися, слухали побрехеньки Джузеппе, і раптом: ота дикість польського графа… Потім — дика сцена калічення, що її затіяв Петро… Та й він, Олександр, не кращий — бахнув з пістоля, от і немає людини…

Дивно, як усі рвуться на Запоріжжя. Богданець Йон Кодряну ладен був бігти через усю Вкраїну на ту далеку й невідому Січ. Оці двоє — теж. Навіть хлопчак — і той..

«Турки тутешні!» — це так сказав хтось про поляків. Як же це треба було туркам лютувати, щоб ім'я цілого народу стало символом розбою й звірства.

А хіба лише турки звірюками стають? Та в яничарах хтозна—скільки українців, болгарів, албанців, грузинів, є вірмени та євреї. З дитинства забрати та відповідно виховати — от тобі й звір, кат, насильник…

Всміхнувся невесело сам до себе. Колись Устя називала його ішкенджеджі. А він не сердився. Думав, що так і треба. І тільки пізніше зрозумів, що бути ішкенджеджі — мучителем, катом, нелюдом — ганебно.

Коли він, Олександр, уперше відчув себе людиною? Не просто живою істотою, а людиною з розумом і серцем?

Чи тоді, коли їхали вони вночі, ховаючись від убивць, розбурханим морем, чи отоді, коли брели пішки горами Болгарії? Чи тоді, коли Махмуд залишився з кількома пістолями й шаблею при виході з провалля, щоб затримати турецьких дозорців, які погналися за невеличким загоном утікачів? Про що думав Махмуд, якого він, Олександр, так не любив змалку за його тонкий голос і м'якенькі щічки та ручки? Він пішов на смерть, аби врятувати того, хто його ненавидів…

Чи, може, зрозумів він, що таке людина, в ту хвилину, коли архіепіскоп Душан узяв його, маленького мешканця грізного Цетинського монастиря — твердині християнства й незалежності в нескореній Чорногорії, — взяв його на руки й заплакав, бо тільки—но сказали йому, що турки загатили гірську річечку трупиками чорногорських немовлят — і та річечка відтоді стала називатися Крвавицею…

«Ну, чому люди стають нелюдами? Чому Туреччини бояться всі? Усі проклинають турків. Чому? Звідки оця дикість у народу, який створив таку велику державу? Хто винен у цім? Іслам?

А чим кращі служителі Христа? Віра Христова істинна, це так, але ж скільки підлого й чорного цією вірою прикривається? Що, отой поляк — хіба він не християнин?»

Позаду Йован — несміливо до Джузеппе:

— Ну, так що ж далі було з отією, доньею, до якої ти таємно прийшов уночі?

— Сакраменто! — визвірився Джузеппе. — Нічого не було. І доньї не було. І дайте мені спокій.

Двоє новачків їхали мовчки, роздивляючись своїх визволителів.

Обличчя Максима Балабая було вкрите якимось темно—червоним струпом, запорошеним пилюкою. На цей струп Петро звернув увагу одразу.

— Збив, чи що? — запитав він зараз. — Може, шмаровидлом яким—небудь помастити?

— Не допоможе, — скривившись, мов од болю, промовив Максим. — Це в мене від народження. Моя мама, як мною тяжка була, вхопилася обома руками за лице — пожежа якраз сталася… От і вродився я такий — все лице мов попечене від самого народження… Увечері боюся вийти на вулицю, щоб людей не лякати…

— А, — видихнув Петро. І — знову тиша.

Надвечір турецька орта переправилася через Дністер. Та перед тим яничари ще заїхали в Лейбину корчму. Якби старий шинкар знав, скільки лиха принесуть йому ті відвідини, він ще вчора звечора зібрав би свої лахи і втік би звідси світ за очі, а корчму спалив би і забув про це прокляте місце. Якби то Лейба знав!.. А то ж ніщо не віщувало біди. Навіть сон приснився — воші. Сняться воші — будуть гроші… А бодай їх зовсім не було!

Турки під'їхали до корчми гомінливою веселою ватагою. Лейба виглянув з вікна і зрозумів, чого це вони такі веселі —