Грає синє море - Станіслав Володимирович Тельнюк
— Петре! — пролунав твердий голос Олександра. — Не чини самосуду.
— Та ж це звір, а не чоловік!
— Петре, я наказую!
Олександр під'їхав, подивився на мертвого селянина.
— Як же це сталося? Він же біг…
— Не знаю, — відповів старший бранець. — Нас тягли верстов з десять отак, а може, й більше…
— Як звали його?
— Данило Клименко… В нього жінка й троє дітей лишились…
— За що ж то вас так?
— Не витерпіли панської сваволі. На Запоріжжя тікали… В нас багато хто тікає, бо несила… А коли піймають, то сам граф сідає в карету і тягає отак чоловіка по шляхах, аж доки той богові душу не оддасть…
— А вас же як звуть?
— Мене — Максимом Балабаєм, а його — Яремком Ціпуриною. Хлоп'як іще, а і його не пожаліли…
— Так, так… Ваше село далеко?
— Та далеченько… Я сяду, а то щось ноги не тримають… Олександр замислився. Щось треба робити з покійником. Не залишати ж його на шляху…
Петро сказав півголосом кілька слів по—турецьки. Олександр гірко всміхнувся.
— Ви, графе, йдіть додому пішки, — сказав він. — І дякуйте богові, що ми вас отут не застрелили. У карету покладемо вашого хлопа, вами ж замученого. І нехай стангрит його відвезе. Ваші два селянини поїдуть з нами — вони гідні бути вільними людьми. Вважайте, що я їх тут у вас купив. Ціною вашого негідного життя. Ми забираємо й трьох коней. Все.
— То є розбій! — верескнув пан Болеслав.
— Ще одне слово — і моя куля зробить отвір у вашому череві, пане граф! Встати! — заревів Петро. Граф Болеслав, тремтячи, підвівся.
— Бігом додому! Бігом, бігом, пся крев! — І щоб жодного слова! — крикнув Петро.
Ноги в графа Болеслава дрижали, але він намагався бігти.
— Борше, борше! — гукнув услід Петро.
Товстий, огрядний, переляканий польський граф біг не озираючись.
Граф Олександр сидів на коні й перебирав пальцями гриву. Йому не хотілося дивитись на ганьбу польського графа. «Ні, ми взялися не за свою справу, — подумалося йому. — Граф Лозовицький, звісно, варвар, але це його селяни і він може з ними робити, що хоче…» А другий голос підказував, що Петро має рацію…
Думки Олександрові перервав чийсь крик. Він підвів голову й побачив, що Яремко Ціпурина підвівся й, хитаючись, побіг услід за графом Лозовицьким.
— Ти куди ото, малий? — гукнув услід Петро. Але Яремко вхопив палицю і, махаючи нею над головою, став щось гукати, захлинаючись від сліз.
— Ану, назад! — гримнув граф Олександр. Але Яремко мовби й не чув, що йому гукали.
— Та нічого страшного не станеться, — сказав по—італійськи Джузеппе. — Хай влупить кілька раз по литках. Дуже гарно впливає на характер…
— А він, мабуть, жодного разу не був битий палицею, та ще й мужицькою, — реготнув Йон, і це неприємно вкололо графа Олександра.
Тим часом Яремко наздогнав графа і вдарив його палицею по литках, як і передбачив Джузеппе. Граф Болеслав звискнув, помчав ще хуткіше, але Яремко не відставав і бив, по чому трапляв.
— Оце тобі, — плачучи, приказував він, — за дядька Данила… І ще раз за нього… І за Максима… І ще раз — за Максима… І за мене… І за всіх… І ще раз за всіх… І ще раз!
Зашпортнувся за грудку на дорозі, впав, але зразу підхопився, рвонув слідом за графом. Та тут його наздогнав Петро.
— Досить уже, хлопче!
— Не досить! Пусти! — закричав Яремко вириваючись, дригаючись, дряпаючись. Але тут же одержав такого стусана, що перелетів канаву й покотився по траві.
— Ану, щоб слухався мені! — вигукнув Петро, тупнувши ногою й стьобнувши нагайкою себе по халяві.
— Чого ви його захищаєте? — закричав Яремко у відповідь. — Він людину убив, а ви кажете «досись». Я його вб'ю! Ось як піду в козаки та одержу шаблюку, то я йому зразу голову зітну!..
— Молодець! Правильно! — вигукнув Джузеппе. — Треба вбивати таких! Ось як станеш козаком, так ми всі гуртом приїдемо до тебе в село й графа на палю посадимо.
— І посадимо, — шморгнувши носом, відповів Яремко.
— А зараз ходи сюди, допоможеш нам мертвого перенести.
Очі Джузеппе були сумовиті й добрі. В такі очі не хотілося кричати чогось образливого й злого.
Джузеппе разом з Максимом та Яремком перенесли мертвого Данила в панську карету. Стангит цьвохнув батогом — і карета повільно рушила до села.
— А що з цими робити? — Олександр показав на графських охоронників.
— Змилуйтеся! — попадали вони на коліна.
— Що скажете ви? — запитав Олександр у селян.
— Лихі вони люди, — озвався Максим Балабай. — Служки такі, що не приведи господи. Кати, а не люди.
— Змилуйтеся!
— У нас, у Чорногорії, — озвався Йован, — катам відрубують руку, щоб знали…
— Змилуйтеся! — заволали графські слуги.
— Ух, як я їх ненавиджу! — скреготнув зубами Петро і, тримаючи на прицілі зразу двох бранців, вигукнув: — Ну, кажіть мені зараз, ви хто — поляки?
— Ні, не поляки, — захлипали охоронці.
— Ви хто — католики?
— Ні, православні!
— Щоб вас усіх чорти позабирали! Кому ви служите? Тим, хто катує земляків, одновірців? — вилаявся Петро. І, розшалівши од люті, закричав:
— Ану, підвести вгору руки! Я вам покажу, як своїх продавати!
— Петре! — застережливо
