Грає синє море - Станіслав Володимирович Тельнюк

Перед ранком галера повернула назад. На палубі стояв Карпо Недайборщ і вимахував смолоскипом до всіх, хто був у морі:

— Пливіть сюди… Галера наша! З п'ятдесяти козаків уціліло всього лиш двадцять дев'ять. Люто відплатили запорожці яничарам за смерть своїх товаришів — жодного не залишили на борту галери, всіх, навіть капудана—агу жбурнули в розшаліле море, хоч і просився, хоч і благав, щоб помилували — величезний викуп обіцяв.

— А моїх хлопців хто мені поверне? — гарикнув у відповідь Карпо. — Іди раків ловити!

Ляпнув об хвилю — та й усе.

— Хлопці, вилазьте на щогли та видивляйтеся — може, кого з наших побачите! Гуде, реве море.

Дрейфує, гловає[91] на хвилях турецька галера, захоплена козаками.

Десь на півночі — козацька ватага. Чотирнадцять чайок без отаманської… Пливуть додому…

Мабуть, Петрові Скрипнику недаремне привиділася чорноока Галя… Бо саме того дня згадався й їй отой чудний дядько, що пив у неї воду. Він так на неї тоді пильно дивився… Напевно, глибоко нещасливий чоловік. Приїхати додому через тридцять літ і нікогісінько рідного чи бодай знайомого не зустріти…

Галя йшла битою степовою дорогою. Ледь—ледь накрапав ще теплий, але вже дуже дрібний — передосінній — дощик.

Пришвидшила крок — біля старого—престарого береста в степу на неї чекає братик Олелько, що разом з дідом пасе худобу.

У горщику братається борщик, смачко—смачно пахне. Ще гарячий. Сама зварила. Сама й несе братові та дідові.

Берест стоїть—бовваніє посеред степу. Скільки живуть сугачани, стільки й знають його. Старий як світ. Буває, що починає всихати — от—от його схопить за горло смерть берестяна. Аж ні — після сніговитої та віхолистої зими, як розгуляється весна—рясна, як роздзеленчаться срібні шибеники—струмки, як розпашіє від весняної хіті земля, то ніяка ні божа, ні чортяча сила не встоїть; от і берест — торік повистромлювались голі гілки—караки, а зараз — диви! — геть увесь забуяв, загойдався під юним весняним вітром, і устало зелене степове диво небаченим вітрилом, і вже здається, що весь степ поплив під оцим божевільне блакитним небом…

Берест стоїть—бовваніє, а ступнів отак за тисячу від нього — кам'яна могила непорушна. Скрипчина могила — так кажуть на селі. Щодня туди безрукий каміння носить… Кажуть, що якийсь чоловік з сусіднього села їхав возом і побачив могилу. Взяв та й наклав повен віз того каміння — хату мурувати надумав, — аж тут налетіла гроза, громом ударило в того дядька з неба; та й убило тут же, тільки перелякані коні з повним возом білого, як людські черепи, каміння примчали до дядькового дворища…

Під берестом чомусь не видно нікого. Може, погнали худобу в балку?

На білій кам'яній могилі з'явилася людська постать. Ця постать махала короткими руками, підскакувала, мов у якомусь танку.

«Бідний, нещасний», — подумалося Галі, і знову згадався отой дивний дядько, що пив у неї воду. Він дивився на неї сумними очима і розповідав про чоловіка, що був прекрасним богомазом, а став безруким дурником. Господи! Та невже в цього нещасного чоловіка нічого в душі не лишилося? Невже страшна біда так скаламутила й затемнила йому розум? Он — танцює на могилі… Чому? Навіщо? Що це означає?

Той, що танцював на білій могилі, раптом зник. Але ні, він вигулькнув з—за кущика й біжить назустріч.

Тут злегенька подув вітерець — і Галя почула якусь дивну музику. Й одразу збагнула: співає—виграває схована під білим камінням скрипка діда Савки.

— Г—г–и—и! — почулося здаля. Галя з досадою відмахнулася рукою на крик безрукого чоловіка, вслухаючись у незбагненно—чарівну музику, що долинала з білої могили.

— Г—г–и—и! — почулося ближче, і Галя подивилася на безрукого. Чого то він справді хоче?..

Її душі хотілося тиші й спокою. Щоб тихо—тихо дощик шелестів, щоб здаля долинав спів захованої в кам'яній могилі скрипки і щоб думалося про щастя…

— Г—г–и—и! — невгавав безрукий чоловік.

Мимоволі поглянула туди, куди показував обрубок Додиної руки. З балки виїздили якісь вершники, йшли якісь люди пішаницею. Хто б то міг бути?

Її серце затіпалось.

— А—а–а—а! — кричав безрукий богомаз, страшно роззявивши беззубого рота й біжачи назустріч Галі.

А обрубком руки показував на балку: тікай, мовляв!

А Галя не могла рушити з місця, дивилася посірілими очима на степ, на чоловіка, що біг до неї та кричав, на вершників, які летіли просто на неї.

Безрукий богомаз повернувся до Галі спиною й підняв над головою обрубки рук.

— А—а–а—а! — заволав він, махаючи своїми страшними цурпалками, аж вершники зупинилися, їхні коні затупцяли на місці, вибиваючи з—під копит сиву пилюку.

Галя мов заклякла. Вона не могла зрушити з місця, гейби хто зв'язав їй ноги. Передній вершник — молодий, красивий, блакитноокий, з синьою, схожою на родимку плямою над правою бровою — скочив з коня й підбіг до Галі…

Упав на землю вузлик, де був свіжий борщ у горщикові, покотилися шмат хліба, цибулина.

Галя кричала, пручалася, виривалася з цупких, твердих, мов залізо, рук турка, але ніщо не допомагало.

Лежав на землі зомлілий від удару кабзою шаблі по голові Тодор Трагіра. На нього ніхто не дивився — дивилися на дівчину, яку ода—баші Селім, тримаючи на руках, ніс до свого коня.

Після травневого повстання 1622 року орту, якою став командувати Селім, було відправлено до Богданії. Яничари зразу не хотіли йти, але колишній бунтарський запал уже вичерпався,