Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди - Владислав Лозінський

Дуже дбайливо збирався батько в далеку дорогу: в окрему торбинку насипав свяченого вівса, щоб у дорозі до фуражу додавати і таким чином відганяти од коней наврочення; добирав зілля на різні кінські недуги: блекоту, липняк, вільжину, копитняк та інші; заготовляв запас смаровила на ремені — з горілки, сала і сажі гданьської; в окремий шкіряний мішок поскладав дорожній інструмент: молоток, обтяжки, долото, шила, цілу копу ухналів; чистив сокиру, самопал і широку шаблю мультанку, бо без того зовсім не рушай з дому, коли твоя дорога веде в далекі і дикі місця. Тим часом мати пакувала одяг і білизну, та й про харчі на дорогу пам’ятала: дала хліба, ячної крупи, сала, сирів сушених, щоб не відразу жити з готового гроша, а на своїх харчах тиждень другий перебиватися. Дав батько на службу божу парафіальному ксьондзові, вислухали ми її з великою набожністю, батько висповідався і розговівся, попрощався з дядьком кантором і знайомими на селі, в сердечнім жалю після говіння не забув навіть про підстаросту і гайдука Кайдаша, хоч через них і мусив їхати туди, куди вже зарікався показуватись, бо тим поганським шляхом чоловік вибирається, як на війну, непевний ні завтрашнього дня, ні життя свого.

На другий день, ще сонце не зійшло, а вже мажара стояла готова, коні форкали жваво і гребли землю копитами — стільки сили прибуло в них після двотижневого годування вівсом. Батько перехрестив матір і мене, мати — його, потім обняв і поцілував нас обох, зробив пужалном знак хреста перед кіньми, сів на козли і хвисьнув батогом: «Ану! Гей!» Загуркотів віз по сухій дорозі, а мені і матері здалося, що ковані колеса проїхали по нашому серцю.

Незабаром Після від’їзду мого батька поверталися війська з турецької війни — нещасні, худі, обдерті й голодні — і у власній біді не зважали на біду людську. Розсипався жовнір широкою сіткою, зачепився і за економію самбірську. Доволі надивився я тоді на зухвальство і нужду вояцьку. Насамперед почала пробиратися додому з ополчення шляхта. Дуже поспішала вона до власного вогнища, і, здається, на війні мало хто з неї бачив живого турка, бо все це одразу після хотинської битви повернулося ще з під Львова, не побувавши в обозі і не понюхавши пороху. А за шляхтою посипали справжні вояки, ще немов мокрі від крові поганської та й від своєї власної, вкриті курявою битви, чорні од вітрів і сонця, хворі, поранені, скалічені і завжди голодні, обдерті, майже дикі.

Гусари, кавалеристи в латах, драгуни, рейтари, польова піхота, козаки і бог знає, який іще озброєний люд, бо були між ними і волохи, й угорці, і німці, — весь той набрід то минав нас, то затримувався, а найчастіше бувало так, що ледве одні осядуть, як уже інші силоміць зганяють їх з квартир, так що без брязкоту щабель і стрілянини рідко коли обходилось. і все це супроводжувалось утиском і слізьми вбогого люду, бо вояка не мав чим платити: жив тим, що йому давали, а скоріше тим, що сам візьме. Були між вояками справжні грабіжники, з татарином стояли за одне. Де був який півень, то і його з’їли; телят різали, полотно видирали з рук у бабів, ні зернятка жита, ані стебла соломи не залишилося після них у стодолі.

Таке ж діялось і в нас, у Підбужі. Я дуже боявся, мати плакала. і тільки одна була мені втіха: першого ж дня вояки люто побили підстаросту і гайдука Кайдаща за те, що їх до двору не хотіли пустити. Задовольняйтеся, мовляв, простими селянами.

Нарешті ці вояки пішли, або, вірніше, було вигнано їх з усієї околиці. На їх місце прийшли гусарські роти, а між ними і рота пана каштеляна Самійла Конецпольського, який після пана Даниловича був старостою у симбірській економії. Підстароста з гайдуком Кайдашем призначали для них господи, а тому що наша хата була в селі найпорядніша і на подвір’ї була велика стайня, то нас найпершими внесли до списку. У дворі підстарости Балчинського зупинився сам пан хорунжий з кількома товаришами, а на нашу садибу припало троє коней з одним службовим челядником.

Пам’ятаю, було це вже під вечір, коли, сидячи з світлиці, я почув гучний крик:

— Гей, го! Гей, го!

Вийшов надвір. Дивлюся: перед замкненими ворітьми стоять троє коней, двоє з них — високі, вкриті червоними сукнами, дуже панські і баскі; таких гарних я раніше і не бачив. А третій значно менший, худий і на око зовсім непоказний. На ньому сидить молодий чоловік у каптані з телячої шкури, вовною наверх, у баранячій шапці, високій, гостроверхій, надітій набакир, з довгим списом і при шаблі, а на плечах у нього наче три торби, одна дуже довга, друга коротша, третя мовби кругла, і всі три кудлаті, бо з козячого хутра шиті.

— Гей, го! Гей, го! — кричить він на мене. — Чи відімкнеш ти нарешті браму, катюго?

Іду відчиняти, а тим часом вийшла і мати, похмура, із стиснутими від гніву устами, бо вже ті постої вояцькі допекли їй до живого і так нас об’їли, що й сухого хліба вдома часто не було. Пам’ятаю, мати не раз казала: прийшов один — узяв свитку, прийшов другий — узяв сорочку, прийде третій, то хіба шкуру з тіла здере!

Правда, новий гість у телячім каптані наче не виглядав таким, щоб шкуру мав лупити з нас. Хоч за хвилину перед тим обізвав мене катюгою, тепер кивнув головою і весело усміхнувся, потім зіскочив з коня, зняв шапку, низенько уклонився матері, поцілував її в руку і сказав:

— Слава богу! Дай боже здоров’я, паніматко!

Коли зняв шапку і чемно привітався з нами, ми обоє з дива аж роти пороззявляли: голова в того чоловіка була вся поголена, тільки зверху залишився довгий жмут волосся, мовби коса заплетена, яку він заклав собі за вухо. Помітив