Карнавал у Марокко - Мирко Пашок
Коли Ота і пан Дантон проходили повз неї, дівчина глянула йому в очі. Ота на це не звернув ніякісінької уваги, бо раптом відчув, що йому стає зле, і кинувся до поручнів.
— Стійте! — крикнув пан Дантон. — Це не допоможе! Дихайте глибоко й дивіться не на море, а на небо! На небо!
Ота слухняно перевів погляд на небо й побачив клуби диму, якай здіймався з труби пароплава й повисав у повітрі, схожий на нескінченну стрічку, що з'єднує пароплав з небом. Здавалося, хтось невидимий веде «Менару» на поводку, мов песика… Це було безглузде й страшенно смішне порівняння, але, очевидно, саме воно й допомогло Оті.
— Бачите! — переможно сказав пан Дантон. — Завжди слухайтесь мене, я вам добре раджу. А тепер ходімо трохи швидше і — як солдати: раз-два, раз-два! Вдих-видих! Якнайбільше повітря в груди!
Вони марширували, глибоко дихаючи, і це було весело, зовсім як на тренуванні. Ота згадав про бокс і почав розповідати, який з нього був боєць. Пан Дантон чудувався, але вважав, що ремонтувати автомобілі — ремесло все-таки краще, бо воно значно надійніше. Потім і сам розповів, що їздив до Франції на виставку курей і, скориставшись з нагоди, вставив собі нові зуби.
— Розумієте, у Марокко дантистів — як собак, але Париж є Париж.
Він зупинився, вищирив зуби й нетерпляче ждав похвали — як учень, що приніс гарний табель.
— Прекрасно, — сказав Ота. — Зразу видно Париж. Елегантність вищого класу.
Потішений пан Дантон витяг із кишені дзеркальце й замилувався своєю паризькою красою.
Потім вони знову ходили, карбуючи крок, по палубі, й смуглява дівчина знову засміялася, цього разу Оті просто в очі. Пан Дантон свиснув:
— Ф'ю! Здається, вам щастить у коханні.
Ота знизав плечима. Щодо цього він, мабуть, не міг нарікати: дівчатам подобався його каштановий чуб, а може, й ямочка на підборідді.
— Але будьте обережні з ними, а надто з цими перевдягненими! — по-змовницькому застеріг його пан Дантон. — Це самі повії. Вони кожному моргають і з кожним ладні піти, особливо з білим.
Ота не знав, що відповісти, проте йому здавалося, що пан Дантон трохи перебільшує. Ця дівчина, приміром, явно всміхалася тільки йому, Оті, а не панові Дантону, хоча той мав нові паризькі зуби і теж був білий.
Думки Оти раптом урвалися, бо йому зробилося справді недобре, і він почав блювати, спершись на поручні й на пана Дантона, який тримав його, обнявши за плечі. Потім з допомогою пана Дантона він дошкандибав до своїх нар. Нарешті Ота лежав, слухав заспокійливий голос пана Дантона і почував себе так, наче був зв'язаний з цим добродієм на життя і смерть, наче він — квола дитина, довірена сильному і мудрому чоловікові з найкращими зубами, які будь-коли народилися під Ейфелевою вежею. Тільки коли Ота почав засинати, заколисаний пароплавом, пан Дантон зник з його думок і натомість з'явилися тополі. Їх було дві, високі й стрункі, — стояли, як завжди, біля батькової хати в Бржежанках, і він, Ота, як завжди, здирався на ту, що росла ліворуч. Тополя гойдалася під вітром, і що вище він дерся, то дужче вона хиталася… аж Оті стало неприємно, аж у нього запаморочилася голова.
Він раптом прокинувся і побачив поруч себе заклопотане обличчя пана Дантона.
— Годі, друже! Прокиньтесь, а то у вас буде надто довга ніч. Ходімо вип'ємо по чарці.
Після першої чарки Ота відчув себе краще, після другої — зовсім добре. Він засміявся і вдячно глянув на свого ангела-охоронця з курячою головою. Щось ніби шептало йому, що морській хворобі кінець, але для певності Ота замовив собі ще третю чарку, і йому стало весело, бо він плив до Марокко і мав друга, на якого можна було покластися.
Пан Дантон дивився на Оту маленькими, блискучими очима, тримаючи в долоні сигарету, і щоразу, коли він затягувався, Оті здавалося, ніби той цілує кінчики власних пальців.
— А тепер поговорімо про щось інше, щоб знову не накликати цього лиха, — сказав пан Дантон.
І вони гомоніли про всяку всячину — які в Марокко сигарети, яка там погода, яке дороге життя. Потім сиділи мовчки, як давні добрі друзі, аж поки ці приємні хвилини спокою порушив пан Дантон:
— А чому ви, власне, вирішили податися до Марокко? Просто так чи з якоюсь певною метою?
Це було цілком природне запитання, і все ж Ота не міг на нього відразу відповісти. Справді, чого він туди їде, коли ще тиждень тому навіть не думав про це? Ясна річ, тому, що побив бригадира і втік. Але навіть тоді він зовсім не думав про Марокко. Подався просто до моря, бо ніколи його не бачив. Так опинився в Бордо… а там виявилося, що тільки дивитися на море для нього мало. Несподівано виникло почуття свободи… І якась туманна думка, що якби він поїхав кудись далі, йому було б краще. Десь там, далеко, було блакитне небо, й під ним росли пальми. Так Ота собі уявляв, і ця картина вабила його; це він знав цілком напевно… А тут, у порту, були пароплави, й досить було полізти рукою в кишеню, взяти трохи заощаджених грошей, купити квиток і сісти на один із них. Словом, це було дуже спокусливо й легко, і тому він це зробив. Те, що «Менара» пливла до Марокко, зрештою — чистісінький випадок; коли б вона пливла до Алжіру, він сів би на неї й тоді… Але про таке важко розповідати, це здається малоймовірним.
— Чому, чому… — повторив він. — Просто так. Кажуть, у Марокко для кмітливої. людини великі можливості.
Це був, звичайно, вихід із становища, бо пан Дантон сів ближче до нього.
— Великі?! — Він сплеснув руками. — Дурниці! Мало сказати, що великі — вони величезні, просто безмежні, друже! Таких людей, як ви, нам треба не десять чи сто, а тисячі! І навіть коли б їх було десять тисяч, ми проковтнули б їх, мов цукерку. Сильні. руки і мудра голова — це скарб, який не пропаде ніде, а тим паче в Марокко. Мудра голова і сильні руки, друже! — повторив пан
