Карнавал у Марокко - Мирко Пашок
Він засміявся. Еге ж, таке буває… Але він, можливо, їй це пробачив би. Можливо. Певно сказати цього він не міг.
А може, це зіпсувало б усе враження й ілюзія розвіялася 6. І, певно, так було б краще. Як тільки людина починає дуріти, вона повинна вміти зупинити себе. Ще дякувати богові, що ця дівчина зайнята, може, навіть і заміжня. Бо, чого доброго, він іще почав би бігати за нею по пароплаву, а тоді й по всьому Марокко, умовляв би її: «Дівчино, станьте моєю дружиною, дуже прошу! Я вас люблю, і в мене є велика авторемонтна майстерня. Заживемо з вами як у раю!» Ота засміявся, перевів дух і знову засміявся. На цьому все скінчилось. Він більше не думав про ту жінку. Дивився на гру гостроносих дельфінів, які вистрибували з хвиль і знову пірнали, блискучі й гладенькі, ніби виточені… Потім до нього знов повернулася думка про авторемонтну майстерню — «його майстерню», як він уже називав її в думці, — і Ота зосереджено почав обмірковувати, де що розмістити.
Якось вийшло так, що свою майстерню, весь той будиночок він уже бачив перед собою, наче реальну річ, у якій нічого не можна змінити. Це був побілений одноповерховий будинок з пласким дахом і гранчастою башточкою, де він, Ота, мав свою кімнатку. На башточці сяяли неонові написи: «Автосервіс», «Ремонтні роботи», «Бензин»; унизу були широкі ворота, що вели до прямокутного приміщення з великими вікнами; з того приміщення видніли пальми вздовж шосе, під пальмами — червона бензоколонка з білою кулею… Це стояло в нього перед очима, незмінне й непорушне, мов на фотографії; написи весь час горіли, бо — дивна річ — зовні своє королівство він завжди бачив у нічному освітленні, хоч усередині був день, а за вікнами зеленіли пальми, наче наліплені на голубому небі.
Він не знав, чому воно так, але зовсім не дивувався. Коли вчора пан Дантон уперше заговорив про авторемонтну майстерню, звідкись виринула ця картина, така чітка й конкретна, що просто не можна було в ній сумніватися. Крім того, картина була приємна і цілком його задовольняла. Нічого іншого й нічого більшого він собі навіть не бажав. Тільки щоб були машини, багато машин, фрезерних, свердлувальних верстатів, автоген — усе, як годиться в майстерні. Інакше він не зміг би працювати як слід, робити великий ремонт, а це було б прикро…
Він схилився на поручні, Ніс «Менари» краяв море, наче то була не вода, а сир. Грона бризок злітали вгору, на мить зблискували веселкою, щоб потім знову впасти, злитись із спіненою масою, яка тікає назад, квапливо облизуючи борти судна. І знову, й знову бризки злітали великими, розтріпаними гронами, й здавалося, що вони весь час одні й ті ж… так само, як здавалося, що ніс судна розтинає весь час одну й ту саму хвилю або той самий клапоть океану.
Ота пильно дивився на цю гру бризок, наче, хотів закарбувати її у своїй пам'яті, але всі його думки снували навколо майстерні. Дванадцять тисяч франків — жалюгідно мало, щоб обладнати її як слід. «Кажуть, у Марокко дешеве життя? Що з того! Всі промислові вироби доводиться везти через море. Зрештою і машина з других рук буде дорожча, ніж у Франції. Це безсумнівно, бо машина — річ дорога. І хай пан Дантон не малює мені все в рожевих барвах… Так, я, мабуть, почну з малого. Спершу робитиму тільки дрібний ремонт і до більшого перейду тільки тоді, коли як слід обладнаю майстерню. Коли зароблю на машини. Це може бути скоро, але краще на таке не розраховувати. Ні, я не поспішатиму й не обкрадатиму людей. Бо поганої репутації позбутися важко, навіть коли б… Ні, ні, я на таке не піду. Навіть коли б вони хтозна-як хотіли — пан Дантон і та його сестра».
Ота випростався, сповнений рішучості. Сонце підбилося вже високо, починало припікати, і він здивувався, що простояв тут у задумі майже годину.
Ота подався до їдальні. Може, ще застане там пана Дантона й одразу скаже: «Викиньте з голови думки про швидке збагачення. Мала рибка — теж риба; головне ж — солідна фірма». Пан Дантон, можливо, почне викручуватись або скаже: «Ваша правда, друже!», а потім усе робитиме по-своєму. Чи, може, не він, а його сестра.
Ота зупинився. Сестра йому не сподобалася з самого початку. Якась потвора — певне, дуже енергійна. Все це випливало з того, що розповідав пан Дантон: «Моя ферма — тобто ферма моєї сестри». Мабуть, сестра дає йому відчути, що хазяйка вона. Від цього важко відвикнути — вона захоче втручатися і в справи майстерні. «Але зась! Я даю третину грошей, свої знання й руки. А вона ж тільки гроші… А як, власне, ми ділитимемо зиск?..»
Ота раптом помітив, що знову стоїть біля поручнів і дивиться, як вирує внизу вода. Про сніданок геть забув. Глянув на небо. Сонце підбилося щонайменше на два щаблі драбини. Він побіг до їдальні. Там було майже порожньо, певно, всі вже поснідали.
Ота квапливо пив каву й озирався, чи не прийшов пан Дантон. Після вчорашнього він почував себе самотньо за цим столом, до того ж йому треба було домовитися з тим курячим чоловіком ще про всякі речі. Щоб наперед усе було ясно. Але пан Дантон не приходив, і Оті нічого не лишалося, як знову вийти на палубу. Ніс пароплава й досі був порожній, лише кілька поодиноких постатей виднілось там і араби сиділи на своїх клунках, схожі на кокони. Ота пішов на корму. Там людей було, мов на торговищі. Він помацав нагрудну кишеню, чи на місці гаманець, застебнув піджак на всі ґудзики і почав проштовхуватися вперед.
Посеред юрми, на вільному просторі між коловоротом та бухтами канату через скакалку стрибали двоє чоловіків, а третій гамселив кулаками по мішку, підвішеному на підіймальному крані.
4
Вони були в білих спортивних трусах і блакитних майках з великими білими емблемами. У того, біля мішка, на грудях була намальована звивиста гадюка, хоча йому краще пасував би кінь — такий
