Карнавал у Марокко - Мирко Пашок
Бо та дівчина, Юлька, мала брата, який подавав надії у місцевій команді боксерів і одного разу пригрозив, що перестріне Оту в темному місці й розвалить йому голову, коли той не дасть спокій його сестрі. Він і справді перестрів Оту, але сутичка між ними скінчилася дивно: Юлька втратила залицяльника, зате команда боксерів здобула надійного бійця другої напівсередньої ваги. Хлопці домовилися, «що поміряються силою», коли Ота стане гідним супротивником Юльчиного брата. Через два роки Ота й справді став таким, і між ними відбувся двобій, не за Юльку (вона давно вже працювала в Празі), а за честь. Наслідок — перемога Оти в третім раунді, хоча й не дуже радісна. Коли на другий день Ота запізнився на роботу, до того ж одне око у нього зовсім не розплющувалось, а друге розплющувалося тільки наполовину, шеф розсердився й одразу вигнав його з роботи, сказавши, щоб ішов у боксери-професіонали, якщо такий гарячий до бійки.
Ота й пішов би, долучивши таким чином до своїх трьох ремесел четверте, але для професіонала був ще дуже мало обстріляний. Отож він знову виготовляв напилки, боксував, слухав батькові докори… Потім продав мотоцикл і покинув бокс, щоб мати дома спокійна в кишені гроші. Через два місяці грошей лишилося тільки на дорогу до Франції, куди його тягло уже давно. Він часто чув од тренера, ніби у Франції можна легко прожити якщо не за рахунок боксу, то працею рук, бо там потрібні вмілі, кваліфіковані, чесні, руки.
Так вийшло, що в двадцять один рік Ота опинився у німецькому містечку Келі на французькому кордоні, де вивчав німецьку мову і мив у готелі посуд, і це можна назвати ще одним його ремеслом. Заробивши на квиток, щоб проїхати декілька кілометрів далі, він перетнув кордон і кинув якір у Страсбурзі — знову мив посуд, бо й у Франції слюсар, майстер напилків, автомеханік чи боксер нікому не був потрібен. Посуд тут був такий самий масний і бридкий, але середовище куди приємніше, ніж у Келі, вже хоча б тому, що знання німецької мови скрізь відчиняло перед Отою двері й у нього з'явилася надія стати офіціантом. І звичайно, ще й тому, що в хазяїна готелю була дочка, Бланш, якій подобалися кучері боксера з Бржежанок і яка потай ретельно навчала його французької мови. Дізнавшись про це, пап а так лютував, що Ота волів зникнути із Страсбурга: він міг це собі дозволити, бо вже мав деякі заощадження і досить пристойно калічив мову Вольтера.
Опинився він аж у центральній Франції на шахтах в Епінаку, де дуже потрібен був досвідчений ремонтник. Так Ота долучив до своєї колекції ремесел ще одне й досить славне, бо ремонтник — людина, яка розуміється на всьому.
І Ота справді на всьому розумівся, чи, може, тільки вдавав, що розуміється; те, до чого брався, він вивчав доти, поки справді не починав розуміти. Був бляхарем, інструментальником, електротехніком, механіком… виконував здебільшого ті роботи, з якими раніше не стикався. Але у нього все виходило, отож незабаром Ота впевнився, що він — майстер на всі руки, і дуже цим пишався.
В Епінаку Ота Скала прожив два роки, гордий і задоволений. Навесні третього року посварився з бригадиром, чистим директом[2] поклав його на землю, зрозумівши з того, що його боксерський хист іще не пропав.
Але пишався він цим, на жаль, усього кілька секунд. Коли бригадир полетів у куток майстерні і, чіпляючись руками, звалив на себе купу мотлоху, впав навзнак і глухо застогнав, Оту пойняв страх од власної сили, і він накивав п'ятами.
Таким фіналом своїх успіхів у Епінаку він уже не пишався. Щось казало йому, що він дав маху, до того ж виявився поганим боксером, маючи надто гарячу голову й надто легко піддаючись паніці.
Ні, тікати йому не треба було. Ні в якому разі. Треба було підійти до тієї руїни в кутку й хлюпнути на неї водою. Треба було сказати: «Друзі до смерті! Тепер ви принаймні бачите, що жартувати зі мною не можна!..» Або щось подібне. А він замість цього послав туди двох горілчаних братів, які вчасно нагодились, і забрав своє манаття…
І ось тепер він гойдався на пароплаві, плив до Марокко й гомонів з якимсь паном Дантоном, котрого ще не бачив в обличчя, знав тільки на ім'я, і мав відповісти на запитання:
— Яке ремесло? Який бізнес?
— Автомеханік, — сказав він нарешті. Йому здавалося, що з усіх ремесел це найблагородніше, найславетніше і справді інтернаціональне. Одне слово, ремесло всіх ремесел.
— О! — вигукнув невидимий пан Дантон. — Це прекрасно! Це чудово! Знаменито!
Потім запала тиша, тиша пароплава, де насправді немає тиші, бо металеві стіни стугонять од гуркоту машин і натиску хвиль. Серед глибокого, безперервного гудіння, яке розхитувало стареньке тіло «Менари», серед гуркоту турбін іноді виринав високий звук — це хвилі били в борт пароплава і з плеском відкочувалися назад. Вони облизували «Менару» й хилили її на один бік. Потім на другий. Хитавиця. Сюди — туди. Ліворуч — праворуч. Уперед — назад. Краще заплющити очі й ні про що не думати. Усе минуле, здається, лишилося далеко позаду…
Ота Скала заплющив очі й спробував ні про що не думати. Забув про пана Дантона. Але не забув про пароплав; навіть у сні, який незабаром здолав його, відчував це безперервне погойдування…
2
Ота прокинувся з думкою, яка засіла в голові ще до того, як він заснув: «Усе минуле, здається, лишилося далеко позаду…»
Це була правда. З тієї хвилини, коли він вийшов на палубу пароплава й побачив, як берег тане вдалині, минуле видавалося йому схожим на цей берег: «Adieu! Прощайте!» — Тепер він був сам, а довкола — море.
Він знав про це й зараз, іще не зовсім прокинувшись: «Менара» гойдалася дужче, ніж уранці, і чути було лункий гуркіт — так гуде метал, коли по ньому вдарити кулаком; це гув залізний пароплав під ударами хвиль. Щасливий Ота був десь серед Атлантичного океану, плив кудись
