Подорож на Пуп Землі. Т. 1 - Максим Іванович Кідрук
* * *
Зараз, гадаю, саме час зробити невеличку паузу і трохи ближче познайомитися з Яном, тим чуваком, який не побоїться труднощів далекого шляху (на кшталт брудних південноамериканських хостелів, заїжджених еквадорських автобусів, які одним колесом постійно нависають над прірвою, сексуально стурбованих перуанок, озброєних до зубів розбишак на кордоні, примх мого впертого характеру і т. д. і т. п.) і мужньо посуне за мною в Південну Америку. Від цього моменту Ян виходить на передній план моєї пригодницької історії, тож, хочете ви цього чи ні, віднині вам доведеться миритися з його та моєю присутністю аж до останньої сторінки.
Отож, як вам уже відомо, народився Ян у Празі, в сім’ї відомого чеського дипломата. Робота у Фідлера-старшого була складна й напружена, пов’язана з систематичними змінами місць проживання, через що вже у тримісячному віці маленькому Янові довелося перебиратися в Швецію. Після того він ще чимало вештався світом, тягаючись слідом за батьком зиґзаґами дипломатичної кар’єри. Якийсь час сім’я Фідлерів мешкала у Польщі, Фінляндії, Чехії і навіть Росії. Малому Янові доводилося постійно змінювати не тільки школи, де він навчався, але й мови, якими він спілкувався. Певно, саме завдяки цьому чех виріс напрочуд компанійським та товариським, наловчившись пристосовуватися до будь-якої компанії та ситуації. Ставши повнолітнім, Ян вирішив осісти саме в Швеції, де ми з ним і здибались.
Ми познайомилися в Kungliga Tekniska Hцgskolan, по-нашому — в Королівському технічному університеті. Ян, як і я в ті буремні часи, знічев’я подався в аспірантуру, а паралельно підробляв асистентом у Департаменті промислової екології. Нас з чехом посадили в одному кабінеті за сусідніми столами. Пригадую, я відразу відчув у своєму «співкамернику» споріднену бунтарську душу. Нам вистачило одного походу «на пиво», щоб заприятелювати, а через два тижні ми вчепилися один в одного, наче два реп’яхи.
Того літа, коли я повернувся з мексиканських митарств, чехові набігло сорок два роки. Але я про це навіть не здогадувався. Дізнався про вік свого товариша набагато пізніше, вже в Еквадорі, коли випадково зазирнув у його паспорт під час заселення в хостел, і був настільки здивований, що попервах просто не міг повірити власним очам, оскільки Ян, як зовні, так і внутрішньо, не дотягував навіть до тридцяти п’яти! Багато наших спільних знайомих не давали чехові й тридцятки!
Ймовірно, все діло в тому, що Ян — затятий вегетаріанець. Він припинив вживати м’ясо ще у двадцять два, начитавшись якихось мудрованих книжок про правильне харчування. Крім того, він постійно бовтається в басейні, гасає до самих морозів на велосипеді, ходить у тренажерний зал, словом, спортсмен на всі руки і на всю голову. Ззовні ми з ним дещо схожі, щоправда, Ян трохи нижчий за мене і ширший у плечах. А ще у нього немислимо сині, мов у демона, очі. Вони неначе заправлені розведеним чорнилом для кулькових ручок. Його баньки палають над щоками, немов дві неонові лампочки, через що багато хто не вірить, що то природній колір Янових очей, а не підфарбовані лінзи. Широкий ніс, високий лоб та вічно розтягнутий в усмішці рот доповнюють доброзичливу мордяку мого компаньйона. На голові у нього стирчить на всі боки коротке русяве волосся, котре не знало гребінця, певно, від народження.
Наостанок, для того щоб остаточно сформувати перед вами образ мого товариша, вам необхідно також засвоїти, що: 1) Ян вільно володіє п’ятьма мовами (шведською, чеською, англійською, російською, польською); 2) є одним з небагатьох європейців, який розуміє анекдоти про Радянський Союз; 3) за один вечір може випити п’ятнадцять пляшок пива; 4) до сьогодні неодружений, дітей не має.
Отже, тепер ви знаєте, хто такий Ян і як він виглядає, а тому можемо повернутися до розповіді про те, чому такої чудової осені 2008-го року я надумав пертися на острів Пасхи…
В той час, коли ми познайомились, Ян зустрічався з однією запальною, неврівноваженою та страшенно ревнивою брюнеткою з колишньої Югославії. Вона ревнувала мого друзяку до всіх без винятку — до його колег жіночої статі з нашого департаменту, до ні в чому невинних дівчат на вулиці, до своєї рідної сестри, до власних подруг, до вуличних ліхтарів, табуреток і до умивальника у ванній. Звали її Міна, і, як і всі дівчата з південнослов’янських республік, вона була запаморочливо гарною, що певною мірою компенсувало недоліки її дурнуватого характеру.
Одного славного теплого вечора наприкінці літа, коли призахідні промені з останніх сил відтісняли холодну північну темряву в найпотаємніші закутки стокгольмських вулиць, ми з Яном, його дівчиною та Ребеккою, шведською подружкою Міни, вибралися в паб подудлити пивця. Настрій у всіх нас був чудовий — якраз відповідний безхмарному небу і невловній легкості, що пронизувала тіло наскрізь, варто було лиш виткнути носа на вулицю. Наближалися вихідні, ми безперестану жартували й сміялися, ніхто не хотів думати про осінь, що поволі підкрадається з Арктики, та про життя, яке неухильно несеться вперед, хоча чомусь не завше у бажаному напрямку.
Розсівшись за столиком, ми замовили чотири фіали недорогого шведського пива. Ян зажадав, аби я повідав усій компанії свої пригоди під час походу Мексикою. Я відпив кілька ковтків, кахикнув для серйозності і почав розповідати. Дівки уважно слухали оповідки про бандитів Акапулько, привільні гори Оахаки, непрохідні джунглі Чіапасу. Бесіда плавно протікала поміж безпечних берегів, поки Ян знічев’я не надумав спитати мене:
— Чувак, я от геть не розумію, чому ти не сказав мені, що запланував таку велику подорож? Ет! Я б із великим задоволенням поїхав з тобою!
У відповідь я лише стенув плечима, мовляв, так, мабуть, треба було: я мусив пройти той шлях сам. А потім, мрійливо стираючи з бокала крихітні краплі сконденсованої вологи, зазирнув просто чехові у вічі та мовив:
— Наступного літа я планую поїхати в Перу. Якщо маєш охоту, чувак, приєднуйся.
Сам того не бажаючи, я застукав Міну зненацька. Дівчина не встигла наступити Янові
