Вигнанці - Артур Конан Дойль

падінням швидко настане і його власне. З природи сміливий, нерозбірливий у засобах, спритний, він був із тих людей, які ведуть гру до кінця з усією властивою їм енергією й хитрістю. Завжди в курсі всіх придворних подій, він з тієї хвилини, як почув про намір короля, весь час крутився в прийомній, роблячи свої власні висновки з усього, що діялось перед ним. Ніщо не сховалось від його очей — ні засмучені, незадоволені обличчя брата короля й дофіна, ні візит отця Лашеза та Боссюета до мадам де Ментенон, ні її повернення від короля, ні перемога, що сяяла в її погляді. Він бачив, як Бонтан вийшов з кімнати і трохи згодом привів гвардійця та Його друга. Він чув, як ці два звеліли подати їм коней через дві години, і, нарешті, через слугу-шпигуна дізнався, що в кімнаті мадам де Ментенон незвичайна метушня, що мадмуазель Нано мало не збожеволіла від хвилювання і що дві придворних кравчихи спішно викликані туди. Але всю навислу небезпеку він відчув тільки тоді, коли від того ж таки слуги довідався, що на ніч готують кімнату для архієпископа паризького. Мадам де Монтеспань провела вечір на канапці, в найгіршому настрої. Вона сердилась на всіх прибічних; почала було читати, але кинула книгу. Почала писати — і роздерла лист. Тисячі підозрінь і страхіть переплітались в її голові. Що сталося з королем? Учора він був холодний і щохвилини поглядав на годинника. А сьогодні й зовсім не прийшов. Може, подагра? Чи невже вона знову втрачає владу над ним? Ні, цього не може бути! Вона повернулась на канапці і заглянула в дзеркало на протилежному боці. Тільки що засвітили безліч свічок, і в кімнаті стало ясно, як удень. У дзеркалі відбивалась залита світлом кімната, канапа, обтягнута темно-червоною матерією, і самотня постать в легкому білому пеньюарі, оздобленому сріблом. Де Монтеспань підперла голову ліктем і довго любувалась своїми глибокими очима з густими темними віями, красивим вигином білої шиї й бездоганним овалом обличчя. Вона розглядала все пильно, уважно, мовби перед нею була суперниця, але ніде не могла знайти слідів невблаганного часу. Отже, вона, як і колись, вродлива. І коли цій вроді вдалося скорити короля, то хіба її не досить для того, щоб і вдержати його? Звичайно, досить. Вона докоряла собі за непотрібні побоювання. Мабуть, він захворів, а може, ще й прийде. О! Хтось стукнув дверима і швидко йшов через прийомну. Хто це?. Король чи посланець із запискою від нього? Ні, перед нею стояв її брат: з витягнутим обличчям і розгубленими очима, він мав вигляд людини, пригніченої поганими звістками. Увійшовши в кімнату, він старанно замкнув двері за собою, так само і в будуар.

— Ніхто не перешкодить нам, — задихаючись, промовив він. — Я поспішив сюди, бо дорога кожна хвилина. Король нічого не казав вам?

— Нічого.

Вона скочила на ноги. Обличчя її було таке ж бліде, як і братове.

— Настав час діяти, Франсуаза. Спокій та енергія — ось властивості характеру, завжди притаманні Мортемарам. Не дожидайтесь удару, а збирайтеся з силами гідно його зустріти.

— Що сталось?

Вона силкувалася говорити звичайним тоном, але тільки шепіт вилетів з її засмаглих губ.

— Король збирається одружитись з мадам де Ментенон.

— З гувернанткою? З удовою Скаррона? Це безглуздя!

— І все ж правда.

— Одружитись? Ви сказали одружитись?

— Так, він хоче одружитися з нею.

Монтеспань презирливо сплеснула руками і зареготала голосним, гірким сміхом.

— Вас легко налякати, брате мій! — промовила вона нарешті. — Ах, ви не знаєте вашої сестри. Певно, ви більше цінили б мої сили, коли б не були мені братом. — Дайте мені день, тільки один день, і ви побачите Людовіка, гордого Людовіка, коли він навколішках благатиме мене простити образу. Чуєте? Він неспроможний розбити пута пристрасті, що зв'язують його. Мені потрібен лише один день, щоб повернути його до себе…

— Але у вас не буде цього дня.

— Як?

— Шлюб відбудеться сьогодні вночі.

— Ви збожеволіли, Шарль!

— Я певен у цьому.

Кількома уривчастими словами де Вівонн переказав сестрі все, що знав. Вона слухала його з суворим обличчям, все міцніше й міцніше стискуючи руки. Але він сказав правду про Мортемарів. У жилах їх текла кров борців, і момент сутички був для них розквітом сили. В міру того як мадам де Монтеспань слухала оповідання брата, ненависть, більша ніж розпач, сповнювала п душу, і вся її вроджена енергія закипала бажанням боротьби.

— Я піду до нього! — промовила вона, прямуючи до дверей.

— Ні, ні, Франсуаза. Повірте мені, ви загубите все, коли зараз підете туди. Караулові дано суворий наказ нікого не пускати до короля.

— Але я наполягатиму, і мене пропустять.

— Ні, сестро, це цілком даремно. Я говорив з офіцером, наказ найсуворіший.

— Я доб'юсь негайного побачення.

— Ні, ви не підете! — він заступив спиною двері. — Я переконаний, що це даремно, і не хочу, щоб моя сестра стала посміховищем двору, намагаючись вдертися в кімнату людини, яка відштовхує її.

Щоки де Монтеспань спалахнули, і вона нерішуче зупинилась.

— Якби в мене був тільки один день, Шарль, я певна, що мені вдалося б повернути його знову. Тут діяв чийсь інший вплив, може, цього всюдисущого єзуїта або високомовного Боссюета. Один, лише один день, і я розіб'ю їх каверзи. Хіба я не бачу, як вони малюють картини пекельного полум'я перед очима короля, наче дратують бика червоним факелом? О, коли б я могла перемогти їх усіх сьогодні ввечері! Ця жінка, о, ця проклята жінка! Хитра гадюка, яку я відігріла у себе на грудях! Ах, я швидше погодилася б бачити Людовіка мертвим, ніж одруженим з нею! Шарль, Шарль, треба перешкодити цьому шлюбові, неодмінно зупинити його. Я віддам усе, все на світі, щоб перешкодити йому.

— Що ви дасте, сестро?