Кінець Жовтого дива - Худайберди Тухтабаєв

— Слухаюсь, товаришу начальник! — виструнчився полковник.

— Ви сказали, товаришу Кузиєв, що найбільше товару одержав завідуючий магазином № 16? — вів далі Усманов.

— Зате він і хабара дав найбільшого від усіх!

— Доручаю вам ближче познайомитися з роботою цього магазину. І дозвольте ще раз подякувати вам, сержанте. Ви володієте рідкісним талантом, таких людей ми повинні всіляко підтримувати. Оголошую вам подяку і сьогодні ж звернуся до міністерства з пропозицією підвищити вас у званні.

Ну, признаюся, начальник сказав не «талантом», а «здібностями», але ж це одне й те саме — еге ж? Але все інше — чистісінька правда.

Що таїти, люблю я поспати, тому завжди просипаюсь пізніше, ніж треба. Так сталося й сьогодні. Коли я розплющив очі, Салімджана-ака не було: давно пішов на роботу. Взагалі, звичка в нього така — годин за дві раніше приходити у відділення. Швиденько перекусивши, я теж побіг на службу. Проходячи по коридору, почув гучні голоси, що долинали через відчинені двері кабінету секретаря партійної організації капітана Хашимової.

— О Хашимджане, заходьте! — гукнула вона, помітивши мене.

Я увійшов. На дивані сидів, поклавши схрещені руки на коліна, Салімджан-ака. Я сів поруч з ним.

— … Таким чином, я розшукала жінку, яка підкинула вам немовля. Звати її Шарифа. Три роки тому працювала у їдальні на Чорсу, коли виявили нестачу, зникла. Близько року, виявляється, була провідницею у транзитних поїздах — теж, певно, не безгрішна. Потім остаточно зв'язалася з темними людьми і геть зниціла.

— Ви бачили її? — нетерпляче спитав Салімджан-ака.

— Бачила, двічі. І навіть за останньої зустрічі викликала її на відверту розмову. Сказала, що аналіз групи крові, дитининої і вашої, дав протилежні результати. «Зрозуміло, що батько цієї дитини зовсім інша людина, — сказала я. — За всі твої витівки можеш бути притягнута до відповідальності. Краще відкрийся мені чесно, сестро, адже я також мати, зрозумію тебе, постараюся допомогти».

— Що ж вона на це?

— Розплакалась. Тоді я подала їй папір, олівець, попросила викласти все як було. Вона пообіцяла написати дома і потім принести.

— І що вона написала?

— На жаль, вона зникла.

— Зникла?!

— Так.

— Знову шукай вітра в полі. А де хлопчик?

— У нашім дитсадку, в цілодобовій групі.

Тут я підвівся. Все це, безперечно, цікаво, але робота не жде. Я теж займаюся цією справою, тільки з іншого кінця. Ось виконаю своє завдання — і тягар наклепу спаде з названого батька мого. Надівши чарівну шапочку, я знову взяв свою «чарівну» апаратуру — магнітофон, фотоапарат і рушив у дорогу. Цього разу в магазин змішаних товарів. Я поспішав узнати, чи ціле все те, що одержав учора завмаг, одваливши товстунові чималого хабара. Спустившись у склад, з полегкістю виявив, що всі товари ще тут, нікуди не встигли зслизнути.

Потім пройшов у кабінет завмага, круглого, мов колобок, і чорного, наче ворон, чолов'яги. Голова йому була поголена, маківка ховалася під чорною оксамитовою тюбетейкою. Коротенькі вуса, ніби намазані олією, блищали і здалеку здавалися схожими на двох жучків, що повзли назустріч один одному, щоб зіткнутися нарешті під самісіньким носом господаря.

Учора товстун називав його дядечком Махсумом. Зараз він славив небо дивною молитвою, втупившись у брудну стелю.

— О всевишній, пошли людям благоденство, щоб дещиця перепадала при цьому й нам! Напоум обехеес забаритися, щоб ми встигли збути дефіцитний товар. Примнож кількість людей, які соромляться чи забувають брати здачу, і позбав рук охочим писати наклепи у книзі скарг і пропозицій. Амінь!

— Амінь! — повторив я, мов луна, щоб побачити, як зреагує завмаг. А він і вусом не повів. Підсів до рахівниці і ну перекидати кісточки сюди-туди. У мене аж в очах зарябіло. «А хай тобі абищо, — подумав я. — Наводиш нудьгу! Хоч би потішив чимось невидимого детектива»…

Вийшов у торговельний зал. За прилавками металися, як тороплені, тридцять продавщиць, а черги не меншали. Я наблизився до одної, з рум'яними, як яблуко, щоками і поклав перед нею записку: «Будьте обережні, сьогодні тут працівники обехеес!» У продавщиці відразу змінився колір обличчя: наче замість рум'ян залили білила. Нахилившись до іншої продавщиці, вона щось шепнула їй. Та кинулася до третьої, третя — до четвертої…

За якісь лічені секунди усі тридцять продавщиць устигли перешепотітися між собою і стати навдивовижу уважними, щирими і ввічливими. З їхніх уст не сходила привітна усмішка. Одні кудись побігли і повернулися в елегантних синіх халатиках, інші розпушували волосся, ще інші старанно підводили помадою губи. Не встигав покупець переступити поріг магазину, всі вони били йому низький уклін і хором виспівували: «Ласкаво про-осимо!» А проводжали аж до дверей, щебечучи, як заведені: «З покупкою вас, дорогий товаришу! Приходьте до нас іще, обслугуємо з радістю!»

У залі з'явився дядечко Махсум і запросив завідуючих секціями до свого кабінету. Першою до нього пішла завідуюча трикотажною секцією, як я довідався, Анвара-опа, — жінка велетенська на зріст і з такими кулаками, що одним стусаном змогла б, напевно, зробити зім'яту подушку з першого-ліпшого чоловіка. Я, звичайно, був готовий до роботи. Негайно ввімкнув магнітофон.

— Як іде торгівля, Анвара-ханум?

— Непогано, дядечку Махсум.

— Щось ви наче не в гуморі?

— Нічого… Так собі…

— Хочете, порадую вас?

— Нум.

— Хочу передати у ваш відділ товару на п'ять тисяч карбованців.

— Спасибі.

— Але за це доведеться викласти триста карбованців.

— Е, киньте ви ці розмови, набридло! — Богатирка випросталася на весь зріст. — З одного боку — обехеес, з другого — ви утискуєте. Я