Кінець Жовтого дива - Худайберди Тухтабаєв
— А дружина й досі вчиться?
— Вчиться.
— Я тобі, друже, все видам, але ти повинен підкинути мені хоч двадцятку. Якщо я нічого з тебе не здеру — неодмінно захворію. Пожалій мене…
— У мене немає ані копійки!
— Дай хоч карбованця, щоб я зміг пообідати.
— У мене в кишені нічогісінько, крім автобусних абонементів.
— Ну, гаразд, давай хоч абонементи.
Віддавши товстунові два абонементних талони, завмаг узяв аркуш паперу, на якому було виведено багатозначне слово «Фактура», і пішов геть. А товстун заходився боляче щипати себе за боки і ляскати долонею по голому черепу, примовляючи: «Ох, яка ж я ганчірка, жалюгідна ганчірка, тільки підлогу мити!» Одначе згадав про чергу і знову набрав поважного вигляду…
Почали заходити ще завмаги. Ці дуже не сперечались, викладали те, що просив товстун, і вдоволені йшли по товар. Задоволено потирав долоні, зрозуміло, і наш товстунчик. Та і я не мав підстав для невдоволення: фотоапарат мій і магнітофон працювали безупинно, отже, завдання своє я виконував як і належить. Весело почувалася й чарівна моя шапочка: як-не-як чималу послугу зробила вона сьогодні нашій рідній міліції!
Товстунець почав занотовувати в загальний зошит список хабарів, одержаних сьогодні. Щоб краще сфотографувати, я зліз на стіл, широко розставив ноги, — поміж черевиками опинився старанно розлінієний зошит — із півгодини ми з завскладом працювали мовчки і зосереджено. Потім товстун заходився рахувати гроші, неголосно мугикаючи собі під ніс щось ліричне… Далі запхав гроші у пухлий портфель, закохано чмокнув його в пузо і нахилився, щоб відімкнути сейф.
Я не поспішаючи підняв портфель: у ньому гроші, добуті нечесно, і товстун не має на них ніякого права. З» другого боку, мені, щоправда, теж не наказувано конфіскувати їх; тому, вирішив я, пораджуся з Салімджаном-ака, а поки що приховаю на даху складу. Нікуди вони не дінуться.
Коли я спустився вниз, надійно заховавши портфель, товстун метався по складу, як квочка, що погубила курчат. Ось він підскочив до вантажника, який перетягав важкі тюки, схопив його за петельки, поволік до себе в кабіну.
— Ану, любий, викладай грошики! — наказав він.
— Які грошики? — здивувався робітник.
— Ті, що ти тільки-но поцупив!
— Та господь з вами, я й не знаю, про що ви говорите!
— Я ж сам бачив, як ти заграбастав портфель з грішми.
— Та побий мене бог, якщо я хоч бачив цей ваш портфель!
Товстун аж до вечора метався по складу та своїй кабіні, шукаючи портфель: уявляєте, він шукав його навіть під соломинкою, що лежала біля порога! І, звичайно ж, даремно. Під кінець дня він общипав і побив сам себе так, що насилу тримався на ногах. І весь час повторював: «Що я тепер скажу жінці, відьмі цій, адже вона мене з цього світу зжене?!»
Салімджан-ака завжди вчив мене: «Якщо ти натрапив на кінчик ниточки, постарайся розмотати клубок до кінця!» Ці слова глибоко запали мені в пам'ять. Тому після роботи, не довго думаючи, подався слідом за товстуном. Хто знає, може, цей теж ховає свій скарб у якомусь підземеллі? Треба довідатись.
Дружина Адила-підступного боялась чоловіка, а товстун, виявляється, боявся дружини.
— Вовк чи лисиця? — грайливо спитала вона, як тільки товстун переступив поріг.
— Лисиця… — пом'явшись, відповів той.
— Що?.. Лисиця? А оцього не хочеш? — Дружина підсмикнула рукава, показала чоловікові величезний кулак і грізно попливла на нього. — Учора вуха протуркотів: мовляв, не привезли товару, а сьогодні, виходить, знову лисиця! Знову як бубон прийшов?! Ні-і, любий, так не вийде!
— Повір мені, жіночко, вкрали у мене весь виторг.
— Щоб у тебе та вкрали гроші?! Розкажи це якійсь дур-ці. Затям, тобі доведеться сьогодні поголодувати — на вечерю не розраховуй. Скільки я мучуся, щоб наповнити ці нещасні клітки, а клятий чоловічок щоразу намагається мене одурити!
Клітки? Навіщо і чим їх треба наповнювати?
Я уважно подивився довкола. І помітив те, на що досі не звертав уваги: весь двір — яблуні, персики були обвішані перепелиними клітками, за дно для яких правили гарбузові половинки. Штук двадцять-тридцять перепілок верещали, наче кумасі, що зібралися на весілля, — у вухах аж дзвеніло. Дивно, відколи це птахи стали клювати гроші?.. Треба помізкувати. Адже обов'язок міліціонера — перевірити все, що викликає підозру.
Я взявся за діло: ось тобі загадка, ребус, кросворд, чайнворд чи як там іще? Ну й хитруни, ну й спритні ж! Перевірив підряд усі клітки, облазив усі яблуні, персикові дерева, на старому шовковичникові, з гілля якого теж звисали перепелині клітки. І лише в половині кліток виявив двадцять худющих, голодних птахів, решта були повнісінькі грошей у великих купюрах, золотих прикрас і монет! «Бідолашний» директор зберігав свої скарби під землею, а люба дружинонька товстуна — над землею, в перепелиних клітках. «Ну й пройдисвіти, ну й лукавці!» — не переставав я дивуватися сам собі.
Сфотографував між ділом усі клітки і мерщій у відділення, як волоцюга, за котрим женуться скажені собаки, цебто, вибачте, як людина, котра дуже поспішає.
Негайно ж проявив у лабораторії відзняті плівки, зробив тридцять знімків, узяв касету з магнітозаписом і пішов до свого начальника.
— Як справи, сержанте? — зустрів мене запитанням Салімджан-ака.
— Досить непогано, товаришу полковник, — скромно відповів я і поклав перед ним на стіл фотографії і магнітофонну касету, чому він, ясна річ, дуже зрадів. Хвилин через п'ятнадцять прийшов Алі Усманов, він трохи не розцілував ще мокрі фотокартки, а записи слухав, як найчарівнішу музику на світі, ледь похитуючись з боку в бік, замріяно прикривши повіки. Потім раптом стрепенувся і вигукнув:
— Молодець, сержанте, ви виправдали наші найкращі надії! Салімджане-ака, — обернувся він до полковника, — сьогодні ж візьміть під нагляд любителів перепілок і їхній будинок!
