Джури і підводний човен - Володимир Григорович Рутковський
— Яка гра? — перепитав Санько, думаючи про своє.
— Ну, яка… Старі люди казали, що там, куди я вас завів, живе нечистий дух. І коли його випустити, він може задушити все живе. А я, дурний, гадав, що то казочки.
— Атож, — несподівано для себе згодився Санько. — Утім, зачекай…
За Марковими словами щось стояло. Те, про що відали древні і волхви. Може, навіть дідо Кудьма з Куделею. Проте він, Санько, цього ще не усвідомив. Отже, треба почати спочатку: нечистий дух, міхур…
Нараз щось гучно ляснуло в повітрі, міхур опав на землю і став однією з лобастих брил. Ще за мить повернулося й те, що він прихопив з собою — трава, ящірка, кущ глоду, дерево з Івасиком, сам Івасик…
Санько з силою зажмурив очі, потім знову розплющив. Поруч так само вражено кліпав Чорторий. Ні, усе було, як і раніше. Хіба що Івасик уже не роззирався довкола, а, міцно обійнявши верхню гілку, пронизливо верещав:
— Рятуйте!
При цьому він дивився кудись убік. І те, що він там бачив, жахало його так, що гілка ходила ходором.
— Рятуйте! — не вгавав Івасик. — Ой, мамо!
— Іваську, що з тобою? — кинувся до дерева Чорторий. — Що ти там набачив?
— А! — несамовито вереснув Телесик і підстрибнув чи не вище вершечка. Потому його погляд упав на Чортория, і Телесик замовк.
— Що ти там набачив, га? — не вгавав Чорторий. — І куди ти щез?
— Я не щезав, — заперечив Івасик. І зненацька запитав: — А це справді ви?
— А хто ж іще? — здивувався Чорторий. — Звісно, що ми. Не татари ж якісь.
— А ви не обманюєте? — усе ще не йняв віри Івасик.
— Ну, знаєш, Івасю… — почав сердитися Чорторий.
Нарешті Івасик повірив, що Чорторий є Чорториєм, а Санько як був, так і лишається Саньком, — і почав спускатися. Потім знесилено усівся під деревом і поскаржився:
— О, якби ж то ви знали, що я там бачив…
— Розкажи, то й знатимемо, — Чорторий уже опанував себе, і лише очі видавали, як йому цікаво було дізнатися, що трапилося з його малим товаришем. Івасик ще раз зітхнув, провів рукою по розкуйовдженому чубчикові й почав:
— Ну, то слухайте.
А було Івасикові таке. Не встиг він сповістити про наближення довбанок, як відчув, що хтось ніби дмухнув на нього зі спини. Озирнувся Івасик — ніде нікого. Усе той самий степ. І трави такі, і бересток… Хоча цей бересток, здається, мав ще шорсткіше листя. Потім він поглянув униз на своїх дорослих друзів — і очам не повірив. У Чортория чомусь виросли довгі патли і ніс скидався на гачок, а Санькове обличчя радше нагадувало зміїну голову…
— Як тільки я подумав про оту змію, — збуджено торохтів Телесик, — ти, Саньку, одразу став нею…
— Ну й брехло! — не втримався Чорторий. — Щоб Санько та став змією!
— Ніяке я не брехло! — палко запротестував Івасик. — Бачив би ти, що почав викомарювати Санько, то не казав би такого!
— І що ж він викомарював?
— А те… Зіп’явся на свій хвіст, обвився навколо стовбура і почав викидати свого язика на мене, ніби жаба на комаху! — Івасик обурено поглянув на Санька, а тоді повернувся до Чортория. — І ти теж добрий. Підбіг до дерева й почав сичати на мене.
Санько з Чорториєм переглянулися. А тоді по Марковому обличчю ковзнула усмішка. Мабуть, він подумав, що Івасик жартує, і вирішив підтримати його.
— Я? — вигукнув він і вдарив себе в груди. — Щоб я та сичав на тебе? Бути такого не може!
— А от і сичав! — наполягав на своєму Івасик. — Сичиш і підстрибуєш, сичиш і підстрибуєш. І що дужче сичиш, то вище підстрибуєш. А що, неправда?
— Та я…
— Мовчав би вже! Я одразу здогадався, що у вас з Саньком на думці. Зжерти ви мене хотіли, от що! А коли вам не вдалося дістатися до мене, ви заходилися гризти дерево…
— Ну, це ти вже занадто, — обережно заперечив Чорторий.
— Ага, занадто! — схоже, Телесик розходився не на жарт. — А коли я подумав про те, як воно добре, що у вас не бобрячі зуби, — ви що зробили? Одразу відростили їх і накинулися на дерево — аж тріски полетіли!
— Ну й ловко ж у тебе виходить! — зачудовано мовив Чорторий.
Але малому Івасикові тоді було не до сміху… Дерево все дужче тріщало й хилиталося. Здавалося, ще мить — і воно впаде на землю. А там на нього накинуться не тільки Санько з Чорториєм, а й інші звірі…
Не встиг Івасик подумати про інших звірів — як ті наче з-під землі вродилися. Сидять, схожі на ведмежат та лисиць, дивляться на Івасика голодними очима і зубами виклацують.
Озирнувся Івасик довкола, сподіваючись на порятунок. Проте його не було. А зі степу підходило, наповзало, підстрибувало дедалі більше звірів. Незабаром їх назбиралося стільки, що під берестком і трави не стало видно — одні лише хвости, лапи та пащеки. А колишні друзі усе глибше вгризалися в дерево…
«Хоч би птаха якась надлетіла…» — у тоскній надії подумав Івасик.
І ти ж дивися — звідкілясь з’явилася птаха! Цибата, довгонога, вона здалеку нагадувала гусенятко… Так, це й справді летіло гусенятко. Воно махало з усіх сил своїми крилятами, проте ясно було, що вже не встигне врятувати Івасика. Дерево затріщало, похилилося додолу, і…
Івасик якимось дивом знову опинився у тому світі, в якому й був.
— Саньку, а ти не знаєш, що це було? — запитав Івасик, коли закінчив свою розповідь. — О, які ж люті були ті змії! Ледь не загризли…
— Це ти так гадаєш, що вони хотіли тебе загризти, — відказав Санько. — А якби ти думав, що вони хочуть тобі сподобатись, то вони, може, мали б зовсім інший вигляд.
— Інший? — недовірливо поглянув на нього Івасик. — А який саме?
— Це залежало б від того, що саме ти про них подумав… — почав Санько.
— О, гляньте! — перебив його Чорторий.
Вони озирнулися. З землі виростав ще один міхур.
Якусь хвилю вони
