Джури і підводний човен - Володимир Григорович Рутковський
Санько не здивувався. Саме ці слова повинен був мовити дід Кудьма.
«Я впевнений, що це можливо, — відповів він. — Але як цього досягти, ще не відаю. А часу немає».
«Таки немає, — луною відгукнувся дід Кудьма. — Та чи згоден ти заради цього терпіти страшні муки?»
«Не знаю, — відказав Санько. — Але буду старатися».
«Це добре, що старатимешся. А от чи здатен ти завдавати таких же страшних мук найближчим тобі людям?»
«Ні, діду».
«То ж бо й воно, — у дідовому голосі виразно вчувався смуток. — І я не зміг, і ніхто з волхвів на таке не здатен. Ми здатні лише вдивлятися в пітьму віків, та й годі. А велике могуття, хлопче, набувається лише через великі муки та випробування. Відаєш про це?»
«Так, діду, — зітхнув Санько. — Тому й прийшов укріпитися».
«Ну-ну, — підбадьорив його дід. — І в чому ж саме?»
«Коли тобі несила завдати мук найближчій людині, то слід скористатися послугами ворога».
Якусь мить дід мовчав.
«Це не я казав, хлопче, — нарешті озвалися його непорушні вуста, — це твої слова».
«Тому я й прийшов укріпитися», — повторив Санько.
«Розумію, — відказав дід Кудьма. — Отже, ти хочеш не лише знати, а й дещо могти?»
«Саме так…» — відказав Санько, і все щезло.
Ще якусь хвилю вглядався він у пітьму в сподіванні, що дід Кудьма скаже ще щось. А тоді збагнув, що майже по груди завис над прірвою. Кружляла голова, нестерпно крутило в руках і ногах — так, наче з них виходили зашпори. Через силу, поволі відділився він від діри й одразу почув:
— Саньку?
Чий це голос? Здається, Чортория. Авжеж, його.
Санько з зусиллям повернув голову. Так, Чорторий з Івасиком. Стоять край печери, і обличчя їхні напружені й перелякані.
— Що з вами? — запитав він за звичкою, хоча відповідь знав наперед.
— З нами нічого, а от ти як почуваєшся?
— Я? Та наче добре.
— Та ні, Саньку! — збуджено заторохтів Телесик. — Тебе ж так тіпало, так тіпало! Ми хотіли відтягти тебе, але нас щось не пускало… Що то було, Саньку?
— Нічого, — відказав Санько.
— Може, то було щось чаклунське? — примружився здогадливий Івасик.
— Може, — надсилу посміхнувся Санько. — Ходімо краще назад.
І знову першим на світло вибрався Чорторий. За ним поліз Івасик. Нарешті і перед Саньком сонце спалахнуло таким блиском, що він мимоволі заплющив очі. А коли розплющив, то виявилося, що вони стоять край посіченого негодою та часом урвища. І, мабуть, через одну з таких тріщин і сіялося світло до того підземелля, з якого вони щойно вибралися.
Неподалік від них стояв кремезний розлогий бересток. Обіч нього виглядали з трави крутолобі брили; вони скидалися на ті, з якими воював на порогах Чорторий. Хіба що ці були сухі й від них струмувало гаряче хитливе марево.
— Їсти хочеться, — поскаржився Телесик. — То я зараз вилізу на це дерево та погляну, чи скоро вже підпливуть наші…
Не питаючи дозволу, він подряпався по стовбуру. Санько задивився на його швидку, мов білка, постать, і нараз завважив таке, що ноги йому підігнулися…
ІВАСИК В ІНШОМУ СВІТІ
За кілька кроків від них трава розійшлася і з неї, наче дощова булька з калюжі, випірнув прозорий міхурець. Сполоханий легким подувом вітру, міхурець хитнувся туди-сюди, а тоді почав рости. І все, до чого він доторкувався у своєму рості, щезало без сліду. Так, ніби корова язиком злизувала. Ось він проковтнув жмут трави, кілька камінчиків і ящірку, що завмерла біля них. Вона навіть хвостом не встигла махнути. Ще за мить міхур доторкнувся до кущика глоду — і кущика не стало, а міхур став заввишки з людину. Він ще раз хитнувся туди-сюди, а тоді плавно, не відриваючись від землі, поплив до берестка, відчикрижив від нього добрячий шмат стовбура і, мов стебло хмелю, подався по ньому — туди, де в кроні щез Телесик.
— Івасику, стрибай! — вихопилося у Санька. — Стрибай, я тебе підхоплю!
Проте Телесик його не чув. З крони на землю полетів сухий уламок, але землі він не дістався — міхур проковтнув і його, від чого виріс ще трохи. А тоді з самої вершини долетів радісний Івасиків вигук:
— Бачу наших! — вигукнув згори Телесик. — Вони вже зовсім близько. І берегом теж наші їдуть!
Проте Санько з Чорториєм не могли відвести погляду від міхура: він розростався дедалі більше і швидше…
— Вони мене побачили! — радісно сповістив невидимий знизу Телесик. — Вони махають ру…
Зненацька його голос пропав. Як пропав і він сам.
Щойно край урвища височіло дерево і на ньому галасувало хлоп’я, а тепер не було нічого — ні дерева, ні хлоп’яти, ні самого міхура…
— Це що ж воно таке?… — хрипким голосом почав Чорторий.
Санько не відповів. Його ноги прикипіли до землі, а в голові панічно пульсувала одна й та сама настирлива думка: «Вони прорвалися, прорвалися…».
Хто саме «вони» — відповідь ще не народилася, проте Санько відчував наближення якогось іншого світу — близького й водночас неймовірно далекого, привабливого й страшного у тій своїй привабливості…
— То чого ж ми стоїмо? — нараз пробився у його свідомість розпачливий голос Чортория. — Треба щось робити!
Санько стріпнув головою, а тоді побачив, як Чорторий, широко розставивши руки, рушив туди, де щойно стояв бересток з Івасиком у кроні. Діставшись того місця, він розвернувся і пішов колами, намагаючись руками, наче неводом, захопити якомога більше простору.
Врешті він зупинився і безпорадно озирнувся на Санька. Пошуки були марні.
— То воно що — той міхур забрав його з собою? — запитав він.
— Схоже на те, — вичавив із себе Санько. Він відчував якесь дивне роздвоєння. Мав би негайно щось робити — ходити колами, як щойно Чорторий, кричати про допомогу, чи бодай у безсиллі гатити кулаками по лобастих чорних брилах, що їх він ніде більше не бачив. Проте якесь дивне заціпеніння не полишало його, а в голові набридливо, наче комарине голосіння, звучало одне й те саме: «На цей раз обійдеться, але потім…» І Санько відчайдушно намагався проникнути в те, що стояло за тим «потім». Бо тільки тоді можна було щось зробити…
— І навіщо я повів вас у ту нору? —
