Острів Тамбукту - Марко Марчевський

Коли ми вже відпливли далеченько, тубільці щодуху дременули до селища: мабуть, аж тремтіли від нетерплячки якомога швидше розповісти своїм односельцям про зустріч з «білими людьми з місяця» і похвастатись «коштовними» подарунками.

Піднявшись на палубу, капітан вирішив спробувати мокрі патрони. Гвинтівка тільки клацнула.

Мій приятель Гахар. «Нанай кобрай» Даремні побоювання Стерна. Полювання. Чому не приходить Лахо? Полювання на черепах.

Між Гахаром і мною зав'язалася справжня дружба… Наступного дня, після першої нашої зустрічі, він привів до затоки душ десять тубільців, озброєних списами й стрілами. Вони зупинились на узліссі, не наважуючись підійти до човна, де сиділи ми з капітаном. Нарешті Гахар набрався мужності, кинув свій спис на землю й підійшов до нас. В нагороду я дав йому вузеньку смугасту ситцеву стрічку. Він обв'язав нею голову і пішов до товаришів показати подарунок. Тоді й інші, покидавши списи в лісі, нерішуче, крок за кроком почали підходити все ближче й ближче до нас. Я роздав кожному по стрічці. Як же вони раділи, обмацуючи пальцями стрічки! І як сяяли їхні очі!

Гахар весь час торочив:

— Андо — нанай пакегі, Андо — хороша біла людина…

Не забув, як мене звуть. Він попросив цигарку і сказав, щоб я «зробив вогонь». Коли клацнула запальничка, старик урочисто вигукнув:

— Дивіться, Андо робить вогонь без дерева! Я вам казав?!.

Але цигарку припалити від запальнички не наважився. Припалив од головешки, яку тримав у руці. Я дав по цигарці й іншим тубільцям. Вони з'юрмились навколо Гахара припалювати.

Містер Сміт придбав у Александрії лікарський чемоданчик. Я взяв чемоданчик з собою — вирішив вилікувати рану Гахара. Витягши маленьку пляшечку з янтарно-жовтим риванолом, я пояснив старику, що це — нанай кобрай («хороші ліки»). Якщо він дозволить перев'язати: собі руку, рана швидко загоїться. На превелику мою радість, Гахар погодився. Я промив рану риванолом і перев'язав бинтом, загадавши, щоб завтра прийшов на перев'язку. У іншого тубільця на нозі була гнійна рана, яка від морської води ще дужче роз'ятрилась, але той рішуче відмовився від моїх ліків.

— Чому? — запитав я.

— Кобрай уїн — ліки нехороші, — відповів він.

— Звідки ти знаєш, що вони нехороші?

Тубілець не відповів. Гахар стурбовано запитав, чи не помре й він од моїх ліків. Я почав його заспокоювати, але, мабуть, мої слова не переконали старика. Вся його постать і розгублене обличчя виражали занепокоєння.

Нарешті, пов'язавши голови стрічками, тубільці подалися до лісу, де лежала їхня зброя. Капітан, який весь час сидів у човні, не випускаючи гвинтівки з рук, вигукнув:

— Стережіться, вони пішли по свої списи! В лісі повно озброєних дикунів.

— А ви звідки знаєте? — запитав я, вдивляючись у темряву лісу.

— На власні очі бачив! Ви тут розмовляли з цими, а вони тим часом з-за дерев за нами стежили. Я певен, що вони зараз на нас нападуть. Негайно сідайте в човен і відчалюйте!

Але я, не звертаючи уваги на застереження, стояв і дивився вслід тубільцям. Трохи згодом вони повернулися. Кожен тримав у руках по кокосовому горіху чи дині.

— На, — виступив уперед Гахар, подаючи мені здоровенний кокосовий горіх.

Я йому щиро подякував і поклав горіх поруч на піску. Інші тубільці теж один за одним принесли свої подарунки, а потім допомогли скласти їх у човен. Попрощавшись з ними, я пообіцяв неодмінно прийти завтра.

— Приходь, приходь! — гукали всі. — Будемо чекати! Як тільки наш човен відплив од берега, з лісу висипало щонайменше півсотні озброєних тубільців і оточили Гахара та його товаришів.

— Ось бачите! — вигукнув капітан. — Я вам казав, що в лісі повно озброєних дикунів!..

— А чому б їм там не бути? Вони роблять те саме, що й ви.

— А що я таке роблю? — здивувався капітан.

— Сидите в човні з гвинтівкою в руках і стережете мене від них, а вони ховаються в лісі, щоб допомогти своїм товаришам, якщо ми нападемо на них.

Плантатор уже чекав нас на палубі. Углядівши дині й кокосові горіхи, він вигукнув:

— Ого, торгівля, бачу, йде непогано! За метр ситцю — п'ять кокосових горіхів і стільки ж динь. Чудово! — І, посміхнувшись іронічно, додав: — З вас вийде неабиякий комерсант, сер! На Кокосових островах я змушений продавати ситець вдвічі дешевше.

— Це не торгівля, — заперечив я.

— А що ж це таке?

— Обмін подарунками.

— Дурниці! — засміявся плантатор, але, згадавши щось, трохи лагідніше додав: — Не гнівайтесь на мене, сер, я не хотів вас образити. А щодо торгівлі, то вона скрізь однакова. Ось тільки що ми будемо робити, коли скінчиться весь ситець і намисто?

— Їстимемо дині, які самі виростимо, — відповів я.

Цілий тиждень я не бачив своїх друзів з племені бома. Скучив за Лахо, за старим Габоном. Мабуть, бідолахи, виглядають мене щодня біля гирла, а може, вже вирішили, що я залишусь у їхніх ворогів. Треба неодмінно побачити їх. Адже я дав слово повернутися до них…

Одного разу ми з капітаном налаштувались