Чорна стріла - Роберт Льюїс Стівенсон
— Я підозрюю лорда Шорбі, — відповів Дік. — Коли з'явилась ці люди?
— Вони прибули, мастере Діку, тільки ви перелізли через стіну, — сказав Гріншів. — Я й хвилини не пролежав на стіні, як раптом помітив першого з тих, що прибули; він обережно повз уздовж стіни.
Останній вогонь погас в маленькому будиночку ще тоді, коли вони брели берегом по коліна у воді; і зараз було важко передбачити, в яку хвилину люди, що причаїлися навколо садової стіни, нападуть на будинок. З двох зол Дік віддавав перевагу меншому.
Краще вже Джоанні залишитися під охороною сера Деніела, ніж потрапити в лапи Шорбі; і Дік твердо вирішив прийти на допомогу обложеним, якщо на будинок зроблять спробу напасти.
Але час летів, а на будинок ніхто не нападав. Через кожні п'ятнадцять хвилин вздовж садової стіни подавалися одні й ті ж знаки, наче їх ватажок хотів упевнитись в пильності своїх підлеглих, розставлених на варті навколо саду; навкруги в околицях і в маленькому будинку панувала мертва тиша.
До Діка потроху почали збиратися люди. Ще не закінчилася ніч, як навколо нього в кущах дроку вже сиділо близько двадцяти чоловік. Розділивши їх на два загони, Дік взяв на себе команду меншим, а командиром більшого загону призначив Гріншіва.
— А тепер, Кіте, — звернувся він до Гріншіва, — веди своїх людей до найближчого рогу садової стіни на березі. Розташуй їх як слід і чекай, доки я не почну нападу з другого боку саду. Я хочу зайти з боку моря і напасти на них звідти, бо там, напевно, знаходиться їх командир. А решта, що знаходиться в інших місцях, розбіжиться; і хай біжать. І запам'ятайте, хлопці, стріляти ні в якому разі не треба: ви можете влучити у своїх товаришів. Покладіться на сталь мечів, якщо ми переможемо, обіцяю дати кожному з вас по золотому, як тільки поверну свій маєток.
З випадкового зборища розбійників, злодіїв, убивць і розорених селян, яких Дакуорт зібрав для виконання своїх мстивих планів, деякі з найбільш хоробрих і досвідчених у військовому ремеслі добровільно пішли разом з Річардом Шелтоном в Шорбі. Але з перших же днів їм набридло цілими днями стежити за діями сера Деніела; це не відповідало їх вдачі, а тому вони останнім часом почали вголос виражати своє незадоволення і погрожували покинути Діка. Дізнавшись, що їх чекає гаряча сутичка, а, можливо, і здобич, вони підбадьорились і стали весело готуватись до битви.
Вони зняли свої довгі плащі; в одних під плащами були зелені куртки, інші були одягнені в міцні шкіряні куртки без рукавів; під шапками більшість з них носила шотландські шапочки, вкриті для захисту залізними пластинками. Загони були озброєні мечами, кинджалами, декількома рогатинами і десятком блискучих алебард. З такою зброєю можна було битися навіть з регулярними військами феодалів. Заховавши луки, сагайдаки та плащі в заростях дроку, обидва загони рішуче попрямували до своїх місць.
Дійшовши з своїм загоном до протилежного боку будинку, Дік розставив своїх шістьох чоловік в одну лінію кроків за двадцять від садової стіни, а сам став за кілька кроків від них попереду. Тоді вони з дружним криком кинулись на ворога.
Вороги, розкидані на великій відстані один від одного і закляклі від холоду, захоплені зненацька, підвелись і стояли розгублено, не знаючи, що робити. Перш ніж вони встигли опам'ятатися і побачити чисельність противника, здалека, з другого кінця саду до них долинув теж крик нападаючих. Впевнені у своїй поразці, вони кинулись тікати.
Таким чином, обидва маленькі загони з ватаги «Чорної стріли» з двох боків підійшли до тієї стіни, що тяглася вздовж берега моря; вороги опинились між двома вогнями; решта ворожих воїнів, рятуючи своє життя, розбіглися в різних напрямках і зникли в темряві ночі.
Незважаючи на це, бій тільки розпочинався. Хоч Дік та його люди й напали на ворога зненацька, його сили були значно менші від сил ворога, якого вони оточили. Тим часом почавсь приплив, берег перетворився у вузеньку смужку землі. І на цьому клаптикові суші між морем і стіною саду в темряві почалась жорстока сутичка не на життя, а на смерть. Важко було передбачити, чиєю перемогою вона закінчиться.
Незнайомці були добре озброєні, вони мовчки кинулись на нападаючих, і скоро бій перетворився на кілька окремих поєдинків. Дік, що перший кинувся в цю безладну битву, захищався одночасно від трьох воїнів. Першого він вбив зразу, але інші два напали на нього з таким запалом, що Дік замалим не відступив під їх натиском. Один з цих двох був величезний на зріст чоловік, майже велетень. Він був озброєний великим мечем і розмахував ним, наче прутиком. Дік, озброєний алебардою, почував себе майже беззахисним від цього довгорукого велетня і його зброї; і якщо б і другий супротивник нападав з таким самим запалом, бідолашний хлопець, безсумнівно, загинув би. Але цей другий супротивник, не такий високий і не такий прудкий у своїх рухах, на мить зупинився, вдивляючись в темряву і прислухаючись до шуму бою.
Велетень продовжував насідати, і Дік відступав перед ним, вичікуючи нагоди, щоб нанести відповідний удар. Раптом лезо величезного меча блиснуло над ним і опустилось; Дік відскочив убік і плигнув уперед, навмання завдаючи ударів своєю алебардою. Пролунав гучний рев, і, перш ніж поранений встиг підняти свій страшний меч, Дік двічі завдав йому ударів алебардою і звалив велетня на землю.
Тепер у Діка залишався тільки один супротивник, з яким він міг битися на рівних умовах. Вони були майже однакові на зріст, і, хоч переслідувач, озброєний мечем і кинджалом, якими він майстерно відбивав удари алебарди, і мав деяку перевагу в зброї, Дік був значно спритніший від нього. Спочатку ні той, ні той не могли домогтися переваги; але старший з супротивників був більш досвідчений і, користуючись запалом молодого, вів його туди, куди хотів. Раптом Дік помітив, що вони пройшли вже весь берег і зараз б'ються по коліна у воді серед хвиль розбурханого моря. Тут вся його спритність була даремна. Дік зрозумів, що зараз перевага на боці ворога
