Три мушкетери - Олександр Дюма

— Я знаю все це від моєї дружини, добродію, тільки від неї самої.

— А вона звідки знає?

— Від пана де Ля Порта. Хіба я вам не казав, що вона хрещениця пана де Ля Порта, довіреного камердинера королеви? Так от, пан де Ля Порт влаштував мою дружину біля її величності, щоб наша бідолашна королева мала при собі хоч кого-небудь, кому вона могла б довіритись у той час, як її кинув король, переслідує кардинал і зраджують усі.

— Так, так, нарешті справа починає прояснюватися, — сказав Д'Артаньян.

— Отже, чотири дні тому моя дружина прийшла до мене; в палаці було домовлено, що їй дозволятиметься приходити додому двічі на тиждень, бо, як я мав честь вам сказати, моя дружина дуже мене любить. Так от, вона прийшла і розповіла, що королева останнім часом виглядає дуже стурбованою.

— Справді?

— Так. Пан кардинал, сказала дружина, переслідує королеву і знущається з неї більше, ніж будь-коли. Він не може пробачити їй історію з сарабандою[79]. Вам відома історія з сарабандою?

— Ще б пак! Чи відома мені ця історія! — вигукнув Д'Артаньян, який і слова не чув про неї, але хотів удати, що знає все.

— Виходить, тепер це вже не тільки ненависть, а й помста.

— Он воно як!

— І королева боїться…

— Так, так, чого вона боїться?

— Вона боїться, що герцогові Бекінгему підкинули листа від її імені.

— Від імені королеви?

— Авжеж, щоб примусити його приїхати до Парижа, а коли він сюди при'іде — заманити його в пастку.

— Хай йому чорт! Але, шановний пане, при чому тут ваша дружина?

— Всі знають про її відданість королеві, і тому її хочуть або віддалити від господині, або залякати, щоб вивідати таємниці її величності, або ж підкупити, щоб скористатися з неї як зі шпигунки.

— Що ж, цілком імовірно, — мовив Д'Артаньян. — Але чи знаєте ви викрадача своєї дружини?

— Я вже казав вам, що мені здається, ніби я його знаю.

— Його ім'я?

— Ім'я мені невідоме; я тільки знаю, що цей чоловік — улюбленець кардинала і безмежно відданий його високопреосвященству.

— Але ж ви його бачили?

— Так, дружина якось показувала його мені.

— Може, ви запам'ятали прикмети, за якими його легше було б упізнати?

— О, безперечно! Це поважний вельможа, чорнявий, засмаглий, з пронизливим поглядом чорних очей і білими зубами. На скроні в нього рубець.

— Рубець на скроні! — вигукнув Д'Артаньян. — До того ж, білі зуби, пронизливий погляд! Засмаглий, чорнявий, поважний! Та це ж мій незнайомець із Менга!

— Ви кажете — ваш незнайомець?

— Так, так, тільки це не має жодного стосунку до справи. Хоча, навпаки, я помилився: це дуже спрощує справу, бо якщо ваш незнайомець той самий, кого розшукую я, то одним ударом я помщуся за двох, тільки й того; але де ж знайти цього чоловіка?

— Не знаю.

— У вас немає відомостей про його домівку?

— Жодних; якось, коли я проводжав дружину до Дувру, він зустрівся нам біля воріт, і вона вказала на нього.

— Тисяча чортів! — прошепотів Д'Артаньян. — Все це дуже неясно… Хто сповістив вас про викрадення дружини?

— Пан де Ля Порт.

— Він розповідав подробиці?

— Він сам не знає їх.

— І ви ні про що не довідалися від інших людей?

— Чому ж, я дістав…

— Що?

— Не знаю, чи не буде це надто необачно…

— Знову ви про своє! Однак мушу вам сказати, що цього разу відступати вже пізно.

— Тому я й не відступаю, хай йому чорт! — вигукнув чоловік, сподіваючись хоч у такий спосіб підбадьорити себе. — І тому присягаюсь честю Бонасьє…

— Ваше прізвище — Бонасьє? — перебив Д'Артаньян.

— Так, це моє прізвище.

— Ви сказали: «Присягаюсь честю Бонасьє!» Вибачте, що перебив вас; але мені здається, що я десь чув це прізвище.

— Цілком можливо, добродію. Я хазяїн цього будинку.

— Он воно що! — мовив Д'Артаньян, трохи підводячись з місця і вклоняючись. — Ви — хазяїн цього будинку?

— Так, добродію, так. І оскільки, проживши в мене вже три місяці, ви, певно, через свою велику зайнятість справами, щоразу забували заплатити за квартиру, а я не хотів вас турбувати з цього приводу, то я й подумав, що ви візьмете до уваги мою делікатність…

— Аякже, мій любий пане Бонасьє! — підхопив Д'Артаньян. — Повірте, я дуже вдячний вам за вашу делікатність і коли, як я вже казав, зможу бути вам чимось корисним…

— Я вірю вам, добродію, вірю вам і присягаюсь честю Бонасьє, що саме це й хотів вам сказати.

— Тоді закінчуйте свою розповідь.

Бонасьє витяг з кишені аркуш паперу і простяг його Д'Артаньянові.

— Лист! — вигукнув той.

— Якого я дістав сьогодні вранці.

Д'Артаньян розгорнув листа і, оскільки вже починало сутеніти, підійшов до вікна. Бонасьє рушив за ним.

«Не шукайте вашу дружину, — прочитав Д'Артаньян. — Її вам повернуть, коли в ній не буде більше потреби. Якщо ж ви наважитесь почати розшуки, то загинете».

— Лист досить ясно написаний, — сказав Д'Артаньян. — Але, зрештою, це лише погроза.

— Так, але саме вона мене й лякає; адже я, добродію, не вмію вправлятися шпагою і, до того ж, боюсь Бастилії.

— Авжеж! — мовив Д'Артаньян. — Я теж цікавлюсь Бастйлією не більше, ніж ви. Що ж до шпаги — це зовсім інша річ.

— Я сподіваюся, добродію, що ви допоможете мені в цій справі.

— Як саме?

— Зустрічаючи вас завжди в товаристві таких блискучих мушкетерів і знаючи, що це мушкетери пана де Тревіля, тобто вороги кардинала, я подумав, що ви й ваші друзі, стаючи на захист нашої бідолашної королеви, охоче насмієтеся з його високопреосвященства.

— Безперечно.

— Крім того, я подумав, що, оскільки ви три місяці не платили мені за квартиру, а я жодного разу про це не нагадав…

— Так, так, ви мені вже наводили цей доказ, і я його вважаю блискучим.

— І обіцяючи вам і надалі не нагадувати про гроші, хоч би як довго ви робили мені честь жити в мене…

— Чудово!

— Я вирішив запропонувати вам з півсотні пістолів, якщо ви відчуваєте скруту в грошах.

— О! То ви справжній багач, мій любий пане Бонасьє! — Точніше було б сказати, що я живу в достатку, добродію; торгуючи галантереєю, я настарав трохи грошенят,