"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький
— Нічого особливого, але я про свою роботу просто не маю права говорити. Не ображайтесь!
Бородані не образилися.
Вже після півночі було одержано дві радіограми від товариша Олексія.
Одна — для Рудіна. Він прочитав:
«Водночас командир загону одержить відповідні вказівки. Далі йде текст, який ми одержали від Маркова для вас: «Продовжуйте вихід на ціль. Версію появи придумайте самі. Особливо ретельно обміркуйте пояснення своєї втечі з ешелону. Раді, що щасливо вийшли із ускладнення. Всі бажаємо вам успіху. Марков».
У радіограмі на ім'я Нагорного говорилося, що необхідно виділити людину, яка б безпечним шляхом провела Рудіна до міста.
— Коли підете? — запитав Нагорний.
— Зараз, — відповів Рудін.
Вони йшли лісом. Попереду швидкою стрибкуватою ходою прямував Ваня Козляк — найкращий розвідник загону, ще зовсім хлопчак, маленький на зріст. Усім своїм виглядом він скидався на сільського школяра-шибеника.
— Шкода, що дощ перестав, — обернувшись, на ходу мовив Козляк.
— Чому? — механічно запитав Рудін, який у цей час обдумував версію своєї нової появи поблизу міста.
— Фріц — він дощу не любить. Він тоді з хати лише до вітру вилазить, — балакуче почав пояснювати Козляк і розсміявся. — У мене смішна оказія з фріцами вийшла позавчора. Пішов я…
— Стривай, — перебив його Рудін. — Мені треба обдумати свої справи.
Більше Козляк за всю дорогу до міста не промовив і слова. Тільки вранці, коли, перетинаючи шосе, він побіг, а Рудін трохи відстав од нього, парубчак оглянувся і. недобре прищурившись, беззвучно ворухнув губами. Рудін зрозумів, що він лається, і слухняно наддав кроку.
До міста лишалося не більше двох кілометрів, його вже було добре видно. Козляк зупинився так несподівано, що Рудін наткнувся на нього.
— Значить, так… — мовив Козляк, дивлячись на місто. — Бачите дзвіницю із збитою банею? Це самий центр міста. А головна вулиця, яка йде через усе місто, починається он там, де два окремих будинки. Найкраще — звідти у місто і зайти. Дорога туди йде ген за тими кущами. Фріц на захід дивиться спокійно, він, дурень, думає, що на заході його Німеччина, а не ми. Так що звідси ввійти до міста краще. Далі: порівняєтесь із стадіоном і беріть ліворуч вздовж стадіону. Закінчиться стадіон — і одразу праворуч базар. Поштовхайтесь там по базару, а потім ідіть, куди вам треба. Я завжди на діло йду від базару. Фріц дурень, думає, якщо людина йде з базару, значить вона мирна. Все зрозуміло?
— Цілком, — посміхнувся Рудін. — Спасибі тобі.
— Ні за що дякувати, — сухо обізвався Козляк, круто повернувся і пішов назад, висвистуючи «Мельника» Шуберта — улюблену пісеньку вчителів співів у школах. Видно, що не забув партизанський розвідник своєї школи…
Рудін зробив так, як радив Ваня Козляк: ввійшов до міста з заходу, пройшов до стадіону, звернув ліворуч і незабаром опинився на базарі. Зустрічні німці не звертали на нього ніякісінької уваги. А тим часом Рудіну хотілося, щоб вони були до нього уважніші і, може, навіть затримали його. За вигаданою ним версією це було б краще. Але всі німці були заклопотані якимись своїми справами.
День був хоч і сонячний, але холодний, залізні дахи будинків вибілила паморозь, тьмяно блищали замерзлі калюжі. На півночі небо було темно-свинцевого кольору і віщувало уже не дощ, а сніг.
Рудін вирішив: якщо він на базарі знайде Бабакіна, то зробить так, щоб той його лише побачив. Підходити до нього він не буде.
Базар був людний, але виглядав дуже дивно. Тут не було знайомої всім безглуздої і нервозної метушні, і на ньому вешталося більше чоловіків, а не жінок, як звичайно. Ці чоловіки стояли, тримаючи в руках сякий-такий товар: хто старе пальто, хто зношені валянки, хто що. Один похмурий дядько в чорному капелюсі тримав у витягнутій руці начищений мідний свічник. Він стояв наче в церкві — урочисто і водночас благально. Сонце весело вигравало на його химерному товарі.
Рудін знав, що Бабакін повинен вести на базарі комісійну торгівлю. Сховавшись за спиною чоловіка, який продавав покришене на маленькі скибочки сало, Рудін почав оглядати базар і незабаром побачив Бабакіна. Той стояв біля відчиненого ларка, жваво розмовляючи з інвалідом на саморобній дерев'яній культяпці. Бабакін був у добрячому темно-сірому пальті і оленячій шапці. На ногах — чоботи в калошах, обличчя старанно поголене, вуса й борода акуратно підстрижені. Розмовляючи, він час від часу поважним жестом підправляв пальцем вуса. Рудін підійшов ближче і зупинився кроків за три, не спускаючи очей з товариша.
Їхні погляди зустрілися. Рука Бабакіна, піднята до вусів, на мить завмерла, але більше він нічим не подав у знаки, що впізнав Рудіна, і далі собі розмовляв з інвалідом. Рудін ледь помітно всміхнувся йому.
Бабакін, видно, думав, що Рудін хоче до нього підійти, і почав прощатися з інвалідом. Коли той зашкутильгав геть, Бабакін пройшов у ятку і став там, спершись ліктем на прилавок. Він повільно дивився на Рудіна. Знову їхні погляди зустрілися. Рудін ледь помітно хитнув головою, повернувся і пішов до базарних воріт. І знову на нього найшло заспокійливе відчуття його належності до великого бойового товариства.
Рудін ішов до центру міста неквапливою ходою людини, яка цікавиться всім, що бачить. Він постояв біля німецького солдата, який підкачував колесо свого мотоцикла. Потім пішов далі, старанно вибираючи німця, до якого звернеться із своїм підготовленим запитанням.
Назустріч йому повільно йшов офіцер у шкіряному довгому пальті. Він, мабуть, прогулювався, і в нього був хороший настрій. Блукаючи поперед себе неуважним поглядом, він задумливо посміхався. Побачивши Рудіна, що зупинився перед ним, офіцер здригнувся і навіть ступив крок убік; очі стали настороженими,
