"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький

— Підождіть із стелею, — незадоволено сказав Марков. — Тут нова справа. — Нам треба в різних місцях, але обов'язково в лісі і далеко від бази викопати три маленькі землянки. Щоб збивати з пантелику противника, якщо він займеться пеленгацією, ми повинні нашу рацію систематично переміщати.

— Ясно. Вкажіть місця і розмір землянок… — Старшина витяг з-за халяви засмальцьований блокнот.

Будницький пішов.

— Що-небудь нове є? — крикнув до Галі Марков. Ширма ворухнулася і трошки відхилилась.

— Нічого, товаришу підполковник.

…Поїзд з полоненими ішов на захід. Рудін підрахував, що від місця відправки він віддалився не менше як на сорок-п'ятдесят кілометрів. Добре пам'ятаючи карту цієї місцевості, він підрахував, що скоро поїзд повинен проходити через великий лісовий масив. Рудін встав. Роздивитися, що робиться в вагоні, він не міг. За стукотом коліс нічого не було чутно. Рудін ступив крок від дверей, наткнувся на чиєсь тіло. Він нагнувся і, обмацуючи руками людей, що сиділи й лежали, почав просуватися до вікна, що ледь світліло в темряві. Йому довелося залізти на нари. Біля вікна, притулившись обличчям до дротяних ґрат, сидів бородатий чоловік у рваному тільнику. Рудін проліз до нього і трохи відтиснув його од вікна.

— Я грати попробую, — шепнув йому Рудін.

Бородань нічого не сказав, але відсунувся.

Рудін обмацав і оглянув кріплення ґрат. Колючка була прибита цвяхами до дерев'яної рами. Не роздумуючи, Рудін обмотав руку полою піджака, вхопився за центральне сплетіння дроту і з усієї сили рвонув на себе. Зірвані одразу з кількох цвяхів грати обвисли. Ще ривок, і всі грати були в руках Рудіна; він викинув їх у вікно.

— Я з тобою, — горячим подихом, у саме вухо йому сказав бородань у тільнику.

— У тебе е товариші? — запитав Рудін. — Може, вони теж?.. Я виберусь, і хвилин через п'ятнадцять вилізайте ви… Допоможи…

За допомогою бороданя Рудін ногами вперед спустився з вікна і став на карниз вагона. Притиснувшись до тремтячої стіни вагона, відчуваючи пружні поштовхи повітря, Рудін оглянувся. Поїзд ішов у похмурому коридорі лісу. І раптом Рудін побачив поряд недбало зав'язану дротом клямку вагонних дверей. Тримаючись однією рукою за вікно, Рудін розмотав дріт і відкинув клямку. Підтягшись на руках до вікна, Рудін побачив бороданя.

— Я двері відчинив.

— Спасибі…— Бородань зник у темряві вагона, і тут ж мить Рудін побачив, що двері почали відсуватися.

Тепер треба самому стрибати якомога швидше: втеча великої групи полонених може бути помічена охороною поїзда. Рудін уперся ногою в карниз вагона і з силою відштовхнувся. Повітряним вихором його перевернуло в повітрі і відкинуло вбік. Він врізався в густий чагарник і провалився в рівчак.

Поїзда вже не було чутно. Болів обідраний правий бік обличчя. Рудін доторкнувся до цього місця рукою і намацав глибоку подряпину біля вуха. «Гаразд, не біда, — сказав він собі.— Головне — треба негайно тікати якнайдалі від цього місця».

Він виповз із кущів і, звівшись на ноги, кілька разів присів. Ноги були цілі, а от ліва рука тупо нила в плечі. Спробував підняти її догори і мало не скрикнув від різкого болю. Зціпивши зуби, він правою рукою кілька разів смикнув ліву, тамуючи страшний біль. Відчув, як вибитий суглоб став на місце. Біль вщухав. Ліс мовчав, тільки все шумів і шумів дощ. Рудін перейшов через залізничну колію і почав заглиблюватися в ліс. Одійшовши від дороги кілометрів три, він повернув праворуч і пішов паралельно до дороги. Ніякого реального плану дій у нього не було. Ним керувала тільки одна думка: він повинен якомога скоріше знову опинитись поблизу заповітного міста. Він ішов цілу ніч, і коли світанок заглянув у ліс і можна було знайти суху місцинку, розташувався на спочинок.

«Іти далі чи до ночі сховатися? — ось про що думав Рудін, дослухаючись до рівного шуму дощу. — Ні, сидіти не можна. Ще обережніше, але все одно йти. Хоч би там що — іти».

Рудін встав і попрямував далі, напружено стежачи за всім навколо. Але ліс був наче мертвий. За кілька годин дороги Рудін не побачив жодної пташки, і ніщо не говорило про те, що тут пройшла війна.

У другій половині дня Рудін помітив, що ліс рідшає, і незабаром він кінчився зовсім. До самого горизонту тяглася рівнина з дуже рідким чагарником. Отже, він підійшов до залізниці. Чи, може, дорога ще в лісі повернула. У всякому разі першим звуком життя, який він почув тут, на узліссі, був протяжний гудок паровоза, а потім він побачив, як з лісу виповзає поїзд. Значить, знову треба брати ліворуч.

Майже годину Рудін спостерігав рівнину, але нічого підозрілого не помітив. Пройшовши кілометрів зо два узліссям, він вийшов на рівнину. Іти тут було важче, ніж лісом. Розкисла від дощу земля липла до ніг, дощ періщив у обличчя так, що доводилося йти, виставивши вперед плече. А як стемніло, стало ще гірше. Він раз у раз потрапляв у ямки з водою, спотикався, натикався на кущі.

Раптом перед ним виріс чорний силует самітної хати. Пахло димом. Здалека обійшовши хату і не помітивши там ніяких ознак життя, він тихенько підкрався до неї.

— Ти кого шукаєш, чоловіче добрий? — почув він тихий старечий голос із темряви.

Рудін стиснув у руці важку палицю, з якою йшов.

— Дасте води напитись?

— А чого ж не дати? Вода не золото, заходь.

У темряві під хатою щось ворухнулось, і від стіни відділився згорблений чоловік. Рудін підійшов ближче і розгледів дідка, на якому була коротенька солдатська шинеля і шапка, з вухами, що стирчали в обидва боки.

— Тримайся за мене, тут слизько, — попередив дідок, прямуючи до дверей.

У хаті Рудін лишився біля дверей. Дідок, черкнувши сірником, засвітив каганця, зробленого з німецької консервної банки, і озирнувся на Рудіна.

— Чого стоїш? Заходь. Сідай