"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький

— Скільки наших похапали! — не то з захопленням, не то з гіркотою сказав один із поліцаїв.

До них підійшло двоє офіцерів у довгих чорних клейончатих плащах. Мокрі від дощу, їхні плащі здавалися зробленими з заліза. Капрал показав на Рудіна.

— Партизан — оцей.

Офіцери здивовано подивилися на Рудіна і перезирнулись. Один із них взяв у капрала папірець.

— Присвіти!

Офіцер прочитав папірець і тихо сказав щось другому офіцерові; той кивнув головою. За їхнім наказом капрал привів довгов'язого солдата.

— Цей крайній вагон ваш? — запитав офіцер.

— Так.

— Скільки у вас?

— Сто чотирнадцять чоловік.

— Буде сто п'ятнадцять, для зручнішого рахунку. Посадиш до себе оцього, — офіцер показав на Рудіна.

Солдат уже ступив до Рудіна, але офіцер зупинив його.

— Стривай, ось документи на нього. Здаси їх по місцю прибуття і поясниш, що цю людину взяли в поїзд за моїм наказом.

— Буде виконано, — солдат сховав папірець за відворот пілотки і крикнув Рудіну: — Ну!

Офіцери пішли. У супроводі довготелесого солдата Рудін підійшов до вагона і, вхопившись рукою за край дверей, легко вскочив у вагон. І одразу ж перед самим його обличчям з гуркотом засунулися двері. Непроглядна темрява. Шарудіння тихих голосів, приглушені стогони. В ту ж мить Рудін вирішив діяти. Він мусить втекти — більше ніякого виходу немає. Тільки б не замкнули вагонних дверей. Але якщо їх замкнуть, він зламає заґратоване колючим дротом віконце. Сівши на підлогу, Рудін напружено дослухався до звуків за дверима.

Коли вагон сповнився стукотом коліс, Рудін, ухопившись за край дверей, спробував хоч трохи їх відсунути. Але куди там! Впершись у підлогу широко розставленими ногами, він з усієї сили натиснув на край дверей. Безрезультатно.

Загін Ольховикова після бою під Нікольським прибував на нову зимову базу. Будницький уже чекав його на лісовій галявині і відразу ж повів Ольховикова до Маркова.

Зігнувшись удвоє, величезний Ольховиков увійшов через низькі двері в землянку і, на всякий випадок глянувши вгору, виструнчився.

— Прибув за вашим наказом. Операція проведена точно за планом. Втрат нема.

— Як Рудін?

Ольховиков знизав своїми плечима борця.

— Що ж я можу про нього знати? Пішов, і все.

— Коли ви його бачили востаннє?

— Коли йшов бій.

— Він вам нічого не казав?

Ольховиков знову підняв свої могутні плечі.

— Не до розмов було. Коли бій став згортатись, я його покинув у кущах.

— Так… — Марков хотів запитати ще щось, але передумав. — Спасибі, ідіть відпочивайте, — сказав він.

Через кілька хвилин Галя Громова передала в Москву шифровану радіограму:

«Операція по первинному виведенню Рудіна на ціль пройшла нормально. Далі нічого невідомо. Рудін почував себе впевнено. Будемо чекати. Привіт. Марков».

Доповівши, що радіограму передала, Галя чомусь не йшла від Маркова.

— Я все зрозумів. Спасибі,— незадоволено сказав Марков.

— Скільки ж часу ми нічого не будемо про нього знати? — тихо спитала Галя.

— Скільки треба буде, — сухо відповів Марков і з вдаваною зацікавленістю подивився на радистку. — А ви що, хочете що-небудь запропонувати?

Галя мовчки повернулась і пішла до своєї комірчини. В землянці було тихо. З тривожним шурхотом за дощаною обшивкою обсипалася підсохла земля. З-за ширми радіорубки долинало попискування рації. Очевидно, Галя, як вона казала, «прогулювалась по ефіру». Але зараз вона не просто так прогулювалась. Настроївши приймач на хвилі, на яких німці звичайно працювали відкритим радіотелефонним зв'язком, вона слухала їхні переговори, сподіваючись перехопити що-небудь про Рудіна.

«Пфеніг, Пфеніг, я — Марка, я — Марка, — монотонно повторював якийсь німецький радист. — Дайте генерацію, генерацію, я вас не чую… — Помовчить з хвилину і знову: — Пфеніг, Пфеніг, я — Марка, я Марка…»

Потім Галя почула, як якийсь німець тренувався в дотепах з приводу морозу: «Не знаю, як ти, а в мене мозок замерз, і я думаю лише про склянку спирту». Низький красивий голос повільно диктував якісь незрозумілі цифри вперемішку з іменами: «Десять. Макс. Двадцять чотири. Крапка, Фелікс, тире. Одинадцять. Анхен. Тире. Сімнадцять. Крапка. Сюди не входить сьогоднішнє зведення. Пвторюю ще раз. Десять. Макс…»

Ні, ні, про Рудіна Галя нічого не почула. А опівночі вона прийняла радіограму від товариша Олексія, котра ще більше стривожила всіх мешканців землянки:

«Маємо інформацію про ліквідацію табору військовополонених біля нашого міста, звідки возили полонених у те місце, яке вас цікавить. Причини невідомі. Радянський лікар, який працював у таборі і з яким ми маємо зв'язок, говорить, нібито полонених цієї ночі вивезли туди, де є зимове приміщення. Привіт. Олексій».

Марков, не роздягаючись, ліг на ліжко і спробував примусити себе заснути. Але це був дивний сон, коли він весь час відчував, що не спить, і водночас бачив якісь невиразні сни… Його вивів із цього стану невгамовний Будницький, якому було наказано прийти, коли він звільниться, і ось о третій годині ночі він нарешті вирішив, що звільнився.

Марков зрадів йому: можна взятися до роботи і таким чином позбутися тривожних і безплідних роздумів. Вони розстелили перед собою детальну карту району.

Доведеться вашим людям ще попрацювати для нашого господарства… — повільно сказав Марков; він ще не отямився від сонного заціпеніння.

— А ми й не думали, що все вже зроблено… — Будницький хазяйським оком окинув землянку. — Стелю будемо укріплювати.