У країні ягуарів - Габор Молнар

Навіть описати важко, як я злидарював. Знав, що мине чимало часу, поки колекції дійдуть до Будапешта, а гроші звідти в якийсь банк у Манаусі. Але я ні на мить не втрачав надії, з неймовірною терпеливістю ждав поштового корабля, хоч в останні десять днів грошей лишилося тільки на дві булочки в день. Харчувався я в основному дикими овочами і фруктами з джунглів. Нарешті, прибув поштовий корабель. Я, страшенно голодний, стояв у порту і чекав, поки його розвантажать. Навіть полічив — прибуло сімсот двадцять мішків з поштою. Я почав угадувати, в якому мішку мій гонорар. Ще на день набрався терпіння, бо знав, що тільки завтра розпакують пошту.

Вранці ще до відкриття головпоштамту, я був біля входу і першим підійшов до віконця «До запитання». Чиновник, що вже добре знав мене, подав величезний конверт, у лівому кутку якого було надруковано: «Угорський національний музей. Будапешт». Я розірвав конверт тут же, біля віконця, і вийняв звідти красивий аркуш, на котрому було каліграфічним почерком виведено: «Грамота».

Потрусив конверт, але нічого більше не випало з нього. Заглянув усередину — порожньо. Перечитав грамоту, і мене охопила несамовита лють. «Висловлюємо глибоку подяку…» і таке інше, а в кінці слова, які зовсім засмутили мене: «… за колекцію комах і метеликів, які ви прислали нам у подарунок…» Решта тексту грамоти, «щирі» подяки, вже не цікавили мене. Отже, подарунок! А те, в яких умовах живу і як важко дістались мені ті колекції, нікого не цікавить в угорському музеї.

Я глянув на підпис — Балінт Хоман. Його щомісячний прибуток становить вісім-десять тисяч пенге, він генеральний директор музею, викладач університету.

Жорсткі пальці зіжмакали грамоту, і хвилі Ріу Негру понесли її далеко-далеко. Більше я не писав у музей. Навіщо?

Багато води пропливло руслом Амазонки з того часу. Руки в мене стали мозолясті, зашкарубли од весла і обвитого мідним дротом держака ножа, яким рубаю товсте гілля і ліани, Сюди, на річку Тапажос, у своє житло я повернувся недавно. А то все вивчав тваринний і рослинний світ верхнього, мало дослідженого району ріки Жатапу в штаті Амазонас. Відпочиватиму недовго. Через кілька днів знову в дорогу. Цього разу виїду у райони малодослідженої верхньої течії ріки Купарі, що впадає в Тапажос.

Шкода тільки, що нікому збувати свої колекції. Світова економічна криза простягла свої кістляві щупальця і в джунглі. І хоч у моїх стареньких клітках усе більше стає рідкісних екземплярів удавів, отруйних змій, земноводних, ссавців, а в коробках уже назбиралось тисячі чудових комах і метеликів — реалізувати їх дуже важко. Винагорода за зібрані колекції настільки мізерна, що не покриває навіть витрат на експедиції. Музеї майже не купують колекцій, а торговельні фірми зовсім не цікавляться ними. Єдиний шлях для збуту колекцій — продаж їх за безцінь торговцям, що їздять по Тапажосу, скуповуючи в мисливців звірині шкури. Ці спекулянти платять так мало, що нерідко ціна шкури нижча за вартість витраченої на неї кулі.

Зате яку втіху дає полювання і колекціонування! Це почуття не купиш ні за які гроші. Серце колекціонера сповнюється радістю, коли він зустрічає в джунглях рідкісні екземпляри тваринного або рослинного світу чи то комаху-велетня, чи маленького метелика, крильця якого переливаються барвами веселки, чи ягуара, чи удава, чи гігантський кущ орхідеї із чудовими звисаючими квітами. Це мій світ. Цим я живу, дихаю. І саме цим можна пояснити, що я відмовився найнятися на сусідню плантацію, куди мене запрошували на роботу. Хочу побувати ще в далеких районах верхів'я Купарі, де сподіваюсь зібрати багату і розмаїту колекцію.

Джунглі завжди зустрічають мене як друга. Адже ми добрі знайомі. І хоч нерідко завдаємо одне одному гіркого болю, проте завжди миримось. Уночі, відпочиваючи під сіткою від комарів після багатого полювання, завжди пробачаю джунглям. А вранці джунглі пробачають мені і дарують нову здобич.

Довідавшись, що рекомендована бандероль коштує недорого, я надіслав зібрані комахи і метелики Угорському національному музею — в подарунок! Деяких звірів теж відправив би Будапештському зоопарку, але на це вже не вистачить грошей.

Тепер я сам. Колишні мої помічники, Абіліо, Жуан і Клементіно, які супроводили мене в першій експедиції, на цей раз відмовилися іти зі мною, бо я не маю чим їм платити.

Отже, доведеться вирушити в цю надзвичайно цікаву подорож самому.

Можливості для збору колекції вздовж берегів Купарі та її приток невичерпні. Здоров'я, незважаючи на хронічну малярію, чудове. Після повернення з верхів'я Купарі, мені, як агрономові, здається, усміхається перспектива влаштуватися на посаду управителя фазенди[5] на гумовій плантації Форда площею понад мільйон гектарів.

Коли стати на високому порозі моєї хатини обличчям до ріки, то ліворуч можна побачити гумові плантації. Форда. До речі, високими пороги робляться для того, щоб хижі крокодили, яких аж кишить у тропічних ріках, не залізли вночі до хати. Плантація Форда — це величезна територія, що тягнеться кілометрів на вісім угору по лівому березі і кілометрів на вісім у глиб джунглів. На цій території весь ліс вирубано.

На річці Тапажос, ширина якої досягає близько шести кілометрів, біля села Урукуріту, розташований порт фордівської гумової плантації, а нижче по течії, навпроти моєї хати, лежить ^великий острів, вкритий густими хащами, на якому я ще не був, хоч живу і полюю тут давно. Мені дуже кортить перепливти на острів і пробратися в хащі. Мабуть, там я зміг би поповнити свою колекцію новими незвичайними екземплярами тваринного і рослинного світу. Але якась невідома сила стримує мене. Тутешні жителі — мисливці, рибалки і збирачі каучуку — теж ніколи не бували на тому острові. Там так густо переплелась, обвиваючи дерева і звисаючи густим павутинням, різуча рослинність, схожа на траву, що весь острів здається велетенським стогом зеленого сіна, з якого стирчить гілля. Півметрове, вузьке листя цих рослин гостре мов бритва і дуже небезпечне для живої істоти. Якщо до нього доторкнеться шкіра, одяг або якийсь предмет, воно чіпляється за них, і повернувшись до «ворога» гострим боком, ріже наче бритвою. Я дуже добре