Білий Бім Чорне вухо - Гаврило Миколайович Троєпільський

Бім звискнув, загавкав. Так він кричав: «Здрастуй, Толику!» І хлопчик його зрозумів, вперше зрозумів фразу із собачої мови. Степанівна, почувши гавкіт і розмову людини з собакою, вийшла:

— Тобі чого, хлопчику?

— Я — до Біма.

Усе легко з'ясувалося. Вони увійшли вдвох.

Толик не пізнав Біма: живіт аж підтягло, скімшена шерсть, кособока хода, (Випнуті ребра — ні, це не Бім. Але очі, розумні і сповнені ласки, сказали: «Я — Бім». Толик присів навпочіпки і дав собаці волю. Бім обнюхував його, лизав піджачок, підборіддя, руки і парешті поклав морду на носок Толикового черевика. Здавалося, він заспокоївся.

Усе розповіла Степанівна Толикові, незнайомому хлопчику, все, що знала про Біма і про Івана Івановича, але не могла тільки пояснити, де і хто розчавив лапу.

— Доля, — зітхнула вона. — У кожного собаки — своя доля.

Говорила вона з хлопчиком спокійно, хоча й з гіркотою, не хизуючись своєю старістю і не підкреслюючи свого великого життєвого досвіду, як рівна з рівним.

— А де табличка? — спитав Толик. — Була ж. Я читав.

— Була. Тебе ж бо як звати?

— Толик.

— Толик — це добре… Була. Хтось зняв, мабуть. — Толик подумав: «Він зняв, Сірий дядько». Але все-таки вголос не сказав, бо ще не був упевнений у цьому. — І що я робитиму з ним, господи? — спитала Степанівна, дивлячись на Біма. — І шкода, і що робити — не знаю. Витинара б йому.

— Ветеринара, — поправив Толик, теж не відчуваючи своєї переваги, і відповів на запитання «що робити» — Я приходитиму кожного дня після школи, водитиму його. Можна?

Так знайшовся у Біма новий маленький друг. Він щодня після обіду їхав через усе місто до Біма, ходив з ним по двору, по вулицях, по парку і, на втіху всім хлоп'ятам, говорив гордо:

— Собака — найкращий друг людини.

Думка в цих словах була зовсім інша, ніж у творі, написаному під враженням образи.

Але твердо вирішив Толик: знайти того Сірого дядька й одверто поговорити з ним. У своєму новому районі він став чатувати на нього. І зустрівся-таки віч-на-віч.

— Дядечку, — спитав він, трохи піднявши козирок картуза і заклавши руки за спину, — навіщо ви зняли табличку з Біма?

— Ти що — очманів, хлопчику? — відповів той запитанням на запитання.

— Ви ж його повели з табличкою. Не тільки я бачив.

— І відпустив з табличкою. Він же мене вкусив! Авжеж, відпустиш, коли кусається, як вовк.

— Ви, дядечку, брешете: Бім — ласкавий пес.

— Я? Я брешу, щеня?.. Де твої батьки? Де твої батьки? Говори! — присікався він.

Якоюсь мірою Сірий казав правду. Саме якоюсь мірою: він не брехав, що його Бім укусив, і мав повне право обурюватись, але ній брехав, що нібито не знімав таблички з нашийника. Першопричиною всього він вважав те, що Бім укусив його, а не те, що сам зняв у нього табличку. Отож перестановка місцями причини і наслідку завжди вигідний метод доказу. Він був глибоко переконаний, що каже правду, але те, що він казав не всю правду, — це вже його не обходило. А хто знає, де вона, причина, і де наслідок: собака вкусив спочатку чи табличку раніше було знято? Це так і залишиться таємницею для всіх. Але Толик був глибоко переконаний у тому, що Бім укусити Сірого не міг, тому що він — людина, а не заєць якийсь чи лисиця. Тому він і повторив ще раз:

— Ви дурите мене, дядечку. Це — соромно.

— Тпр-русь! — гавкнув дядько. І пішов, кривуляючи і відставляючи зад убік (мабуть, добряче хапонув його Бім).

Дивно, як бувають праві обидві сторони, коли один говорить напівправду, а інший не знає другої половини правди.

Проте Сірий ішов і думав: «Піде з тими шмаркачами в міліцію, доповість, вони прийдуть, побачать колекцію… Е ні, ювілейний, п'ятисотий не віддам. За нього можна дати двадцять будь-яких інших знаків». І він вирішив: «Найкраща оборона — напад».

Вдома він написав заяву, а потім одніс її у ветеринарний пункт. Там прочитали:

«… Біг собака (безпородний сетер з чорним вухом), з розгону вкусив, вирвав з відповідного місця мого організму шматок м'яса й побіг далі… Біг він як скажений, опустивши і хвіст, і голову до землі, очі були налиті кров’ю… Або його піймати і знищити, на що дати розпорядження бригаді ловців бродячих собак, або я буду скаржитися вище на ваш бюрократизм і бездушність у діяльності…» і т. д.

Ветлікар захвилювався:

— Куди вкусив? Коли? Де? За яких обставин?

Сірий брехав, як справжній вигадник, тільки без анінайменшої уяви. Для лікаря ж усе було зрозуміло з особистого документа укушеного, а саме: укушено бродячим собакою на вулиці! Він зняв телефонну трубку і викликав чергового пастерівського пункту.

Незабаром, за якихось кілька хвилин, приїхала на автомобілі жінка-лікар, спустила штани Сірого, подивилася, спитала:

— Скільки днів минуло?

— Днів десять, — відповів невільний пацієнт.

— Через чотири дні сказитесь, — категорично ствердила лікар. Та оскільки пацієнт нітрохи не схвилювався від такого вироку, у неї, мабуть, виникли якісь сумніви, чи що, і вона спитала. — А скільки місяців ви не купались?

— З третьої суботи перед укусом. Боявся запорошити, щоб антонового вогню не схопити… Місце ж бо серйозне…

Втрутився ветлікар:

— Місце у вас дійсно серйозне. Мовби телевізор. (Він був жартівником, цей симпатичний ветлікар).

— Що ж ви наробили! — вигукнула жінка-лікар, ще раз придивившись до рани. — На пункт, на пункт, на пункт! Негайно уколи проти сказу… в живіт… протягом шести місяців.

— Та ви що, осатаніли! — заревів Сірий дядько.

— Нічого не осатаніли, — спокійно одрубав йому ветлікар. — Не підкоритесь — будемо силоміць діяти, через міліцію, вдома вас візьмуть, якщо ви така темна людина.

— Я? Темна людина?! —