П’ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн

На ранок 23 лютого вітер ніби трохи вщух. Та Дік Сенд не довіряв цій незначній зміні. І слушно: пополудні вітер знов подужчав, і море ще більше забурхало.

Близько четвертої години Негору, який тепер рідко виходив з камбуза, з’явився на палубі. Дінго, мабуть, спав десь у закутку, бо не загавкав на кока.

Як завжди, мовчазний, Негору простояв з півгодини на палубі, уважно вдивляючись у обрій.

Одна за одною котилися довгі хвилі; вони ще не стикались між собою. Проте вони були вищі, ніж од вітру такої сили. З цього слід було зробити висновок, що десь неподалік, на заході, бушував сильний шторм і що він незабаром захопить їх.

Негору окинув зором розбурхане море довкола «Пілігрима». Потім перевів свої холодні й незворушні очі на небо.

Хмари мовби наздоганяли одна одну. Верхні рухались набагато швидше від тих, що сунули нижче. Можна було чекати, що бистрі потоки повітря от-от опустяться донизу й «дуже свіжий вітер» перейде в шторм або і в ураган, який мчатиме зі швидкістю сорока трьох миль на годину.

Чи то Негору був дуже безстрашний чоловік, чи не розумів, яка загрозлива насувається негода, але він не виказав найменшого неспокою. Тільки уста його скривились у злій усмішці. Могло здатися, що він радіє негоді.

Раптом кок сів верхи на бушприт і поповз до бом-утлегара57. Піднявшись вище, він ніби силкувався розгледіти щось на обрії. Потім спустився на палубу й спокійно, не мовивши й слова, пішов до себе в камбуз.

Проте всі, хто плив на «Пілігримі», усвідомлювали, що одна обставина була сприятлива: судно ішло під супутним вітром — хай навіть ураганним, — який мав швидко домчати його до американського узбережжя. Зрештою, буря не становила особливої загрози для «Пілігрима»; справжні небезпеки почнуться тоді, коли доведеться причалювати до незнайомого берега.

Дік Сенд не на жарт цим турбувався. Як він вестиме судно до безлюдного берега, де не можна буде знайти лоцмана чи бодай когось, хто б знав фарватер? Що він робитиме, коли в негоду доведеться шукати, де б пристати до невідомого узбережжя? Безперечно, ще рано було сушити собі цим голову. Однак колись та виникне потреба прийняти рішення. Ну що ж, Дік Сенд його прийме!

Протягом тринадцяти діб — від 24 лютого до 9 березня — погода майже не змінилася. Небо вкривали темні хмари. Вітер ущухав на кілька годин, потім знову дужчав. Двічі або тричі барометр піднімався на де-сять-дванадцять ліній, але відразу падав, а такі різкі коливання аж ніяк не провіщали зміни погоди та помірних вітрів, принаймні на ближчий час.

Зривалися також і сильні грози, які теж турбували Діка Сенда. Дві-три блискавки ударили в воду всього за кілька кабельтових од судна. Випадали зливи, й «Пілігрим» майже весь час ішов, оповитий густим туманом.

Бувало, що протягом цілих годин вахтовий нічого не бачив перед собою, і «Пілігрим» плив навмання.

Дарма що судно стійко трималося на хвилях, його все ж добряче гойдало. На щастя, місіс Велдон витримувала хитавицю. Але малий Джек дуже страждав од морської хвороби, й мати не відходила від нього.

Що ж до кузена Бенедикта — хитавиця впливала на нього не більше,' ніж на американських тарганів, його найближчого товариства. Цілими днями він вивчав свою колекцію, начебто сидів у своєму тихому кабінеті в Сан-Франциско.

На щастя, Тома і його товаришів морська хвороба теж не брала, і вони й далі старанно виконували накази молодого капітана. Сам він давно вже звик до всіх оцих безладних погойдувань судна, гнаного вітром.

«Пілігрим» мчав уперед, незважаючи на малу площу вітрил, і Дік Сенд бачив, що доведеться ще її зменшити. Однак він із цим не квапився, доки судну не загрожувала безпосередня небезпека. За його розрахунками, берег був уже недалеко. Він наказав вахтовим ще пильніше вдивлятися в обрій. Проте молодий капітан не дуже вірив, що недосвідчені спостерігачі помітять землю. Хоч хай який у людини гострий зір, а коли вона недосвідчена, то не зможе вирізнити неясні, а надто оповиті туманом обриси берега. Тим-то Дік вдивлявся в обрій і часто забирався на щоглу, щоб краще бачити.

Та землі й досі не було видно.

Це дуже дивувало Діка Сенда, і з деяких його слів місіс Велдон зрозуміла його подив.

9 березня молодий капітан, стоячи на носі, то дивився на море й на небо, то переводив погляд на щогли «Пілігрима», що аж гнулись під натиском дужого вітру.

— Нічого не видно, Діку? — спитала місіс Велдон, коли він опустив підзорну трубу.

— Нічого, місіс Велдон, анічогісінько, — відповів юнак. — Тільки обрій ніби трохи прояснюється: вітер дужчає, розвіює туман.

— То ти гадаєш, що до американського берега вже недалеко?

— Інакше й бути не може, місіс Велдон. Тому мене й дивує, що його досі не видно!

— Але ж «Пілігрим» увесь час ішов правильним курсом?

— Так, відколи почав віяти норд-вест, тобто від того дня, коли загинув капітан Халл і команда. Це було 10 лютого. А сьогодні 9 березня: минуло вже двадцять сім днів!

— А як далеко ми були від берега тоді? — спитала місіс Велдон.

— Десь за чотири тисячі п’ятсот миль* місіс Велдон. Ця цифра не викликає в мене ніякого сумніву, і я можу припустити похибку щонайбільше в двадцять миль туди або сюди.

— Аз якою швидкістю йшов «Пілігрим»?

— Відколи вітер подужчав, у середньому сто вісімдесят миль на добу. Тож мене й дивує, що ми досі не бачимо землі! А ще дивніше, що ми не зустріли жодного корабля, які часто курсують у цих водах!

— А