Кінець Жовтого дива - Худайберди Тухтабаєв

— І мені теж, — висловив згоду Карабаєв.

— Даремно, — сказав Салімджан-ака, усміхаючись. — Для тих, у кого совість чиста, мій погляд безпечний. Втім, якщо бажаєте, можу приспати будь-кого з вас. Хашиме, хочеш?.. Ну, буфетник як чкурнув, га? Нічого, він скаже правду, ще й як скаже!

Порадившись, викликали кухаря Ураза. Він уже від порога почав уважно вивчати стелю.

— Увечері того дня, як ви були в нас, ми зібралися вдома у директора. Але я йому не признався, що дав вам свідчення.

— Ще хтось був присутній, крім працівників кафе? — швидко запитала Хашимова.

— Двоє.

— Ви їх не знаєте?

— Ні. Але на вигляд поважні люди. І ще я хочу сказати… В будинку номер сорок по вулиці Багот директор Аббасов ховає сто мішків борошна.

— Навіщо йому стільки борошна?

— Ночами з нього виготовляють пиріжки і торгують на вокзалі.

Полковникові, мабуть, ці нові факти були доречні, він підійшов до Ураза, який усе ще милувався стелею, й поплескав його по плечу.

— Дивись прямо, хлопче! Ще коли вперше тебе побачив, одразу збагнув, що в цій брудній компанії ти опинився випадково. Я допоможу тобі перейти на хорошу роботу в іншу їдальню. Вірю, будеш працювати сумлінно.

— Є ще запитання? — спитав полковник членів комісії. Запитань не було. Тоді кухаря відпустили і вирішили, що настав час викликати «бідолашного, нещасненького» Аббасова.

Досі, певно, я не розглядав цю людину уважно. На присутніх він дивився примружено, ніби кепкуючи. Міцно стиснуті тонкі губи випинаються вперед. Лисина блищить, мов нікельована куля. Брезклі щоки, приплюснутий ніс, безліч зморщок, що поорали його обличчя вздовж і впоперек, — усе це сперш викликає навіть якусь жалість. Але за хвилину з'являється неприязнь, а ще за одну — якесь бридливе почуття.

Розмова з Аббасовим вийшла коротка. Він одразу заяви що на жодне запитання цієї комісії відповідати не збирається буде чекати, доки складуть іншу, «об'єктивну й справедливу», повернувся і вийшов, навіть не попрощавшись.

— Ну й що ви на це скажете? — звернувся полковник до Хашимової.

— Ох і нахаба ж! Цей тип не з тих, кого можна взяти голими руками, — відповіла капітан.

— А ви? — повернувся Салімджан-ака до Карабаєва.

— Я теж так гадаю, — відповів той.

Після короткого обговорення вирішили скористатися з факту, повідомленого кухарем: створити три оперативні групи, які одночасно перевірять наявність продуктів у кафе «Сама втіха», лотки з пиріжками на вокзалі і зроблять обшук у будинку номер сорок на вулиці Багот. Операцію призначили на двадцять другу нуль-нуль. У групу залучили дружинників, пенсіонерів-активістів, а про мене ніби забули.

— А я? Що буду робити я?

— Ти залишишся тут, за начальника штабу, — чи то пожартував, чи наказав Салімджан-ака.

І мені до дванадцятої години ночі довелося сидіти, як прив'язаному, у відділенні. Першою повернулася полковникова група.

— Ніхто не дзвонив? — спитав Салімджан-ака, влітаючи до кабінету. Незважаючи на пізню годину, він був сповнений енергії і явно вдоволений.

— Ні, — позіхнув я.

— Хашиме, тебе можна поздоровити. Ти не уявляєш, які результати дав обшук: десятки мішків борошна, цукру, ізюму, діжки масла! Діло серйозне, синку.

Потім з'явилася Каромат-келінойї.

— Приголомшливі справи! — вигукнула вона, кидаючись на диван. — Виявлено близько тисячі незаприбуткованих пи' ріжків, близько шестисот коржиків! Ох, паразити, ох, негідники! — Вона зморено зітхнула. — Салімджане-ака, з вашого дозволу, я побіжу. Дома грудне дитя жде. Замучило, мабуть, тата. Ось, лишаю вам акти, не підписався тільки один торгаш. Але докази все одно незаперечні. Я пішла.

Останньою повернулася група Карабаєва. Вони, виявляється, з двома пенсіонерами влаштували біля магазину засідку: піймати кухарів з краденими продуктами. Але ті здогадалися якимось чином і пішли через чорний хід.

— Е, капітане, все діло зіпсували! — прикро вигукнув полковник.

— Я сам теж так думаю, — з жалем похитав головою Карабаєв.

Ось таким чином, дорогі друзі, знову все стало на свої місця. Лишилися лічені години до того, як відкинуть усі звинувачення, що впали на мене. «Бідолашний» директор кафе виявився ватагом чималої зграї, що підпільно виготовляла всілякі ласощі й збувала на базарах, вокзалі, в інших велелюдних місцях міста. Всі грошики текли в кишеню «безсрібника» Аббасова. Вирішено було скласти доповідну про виявлені махінації начальникові відділення товаришеві Усманову й копію — в Міністерство внутрішніх справ. А поки що — попереду вихідний день і ще приємна подія: вирішив одружитися наш співробітник лейтенант Нугманджан Насимов. Керувати підготовкою до весілля доручили Хашимовій, тож лишилася вона без вихідного.

Я ще ніколи не був на весіллях у міліціонерів, і мені тепер було цікаво, як усе це буде? Мені здавалося, на весілля зійдуться люди у формі, які те й робитимуть, що віддаватимуть одне одному честь. Проте побоювання мої не справдилися. Майже всі гості були в цивільному, замість команд і рапортів чути було теплі вітання, сяяли усмішки.

Я, як мені й доручило начальство, прислуговував гостям. І це я, самі розумієте, робив з задоволенням і пречудово. Встигав допомогти кухарям, що готували страви, розносити пузаті важкі чайники, роздмухати вогонь під самоваром, зустріти, розсадити гостей, розсмішити їх жартом. Почало прибувати начальство, і тут сплохував я сам: виструнчився і підніс руку до скроні.

— Відставити, — ляснула мене по плечу Хашимова. — На весіллі чинів немає, отже — і субординації.

— Слухаю, відставити, келінойї, — одказав я і все