Кінець Жовтого дива - Худайберди Тухтабаєв

Ну, а весілля ми прикрасили — просто не намилуєшся! Всюди понавішували гірлянд із різнокольорових лампочок, столи прикрасили божественними трояндами, які привіз Салімджан-ака. Їх ми поставили в корзиночки, що їх майстерно вирізав один міліціонер із шкаралуп смугастих кавунів.

Навіть м'ясо, яке у нас у кишлаку подають великими шматками, нарізали маленькими скибками, гарно розіклали на тарілках, а зверху ще й присипали не знаю чим. А страв було різних — столи вгиналися.

Нарешті всі гості зібралися. Каромат-опа поздоровила молодих і запропонувала підняти бокали за їхнє щастя. При цих словах мені враз пригадалися всі прикрощі, що впали на мою голову через клятий алкоголь, і я вискочив надвір, щоб і не вмовляли. Краще бути далі від цього підступного зілля. У темряві налетів на когось. Придивившись, я впізнав — кого б ви думали? — того самого чоловіка, який спав у лікарні біля дверей і цілісінькими ночами іржав, зображуючи коня.

— Здрастуйте, Арифе-ака, — простягнув я йому руку. — Ласкаво просимо, увіходьте.

— Юначе, я десь нібито бачив вас… Чи не ви, бува, Наполеон Бонапарт?

— Ні, я просто пустотливе лоша. Хочете, заіржу? — засміявся я.

Ариф-ака теж зареготав. Я увів його в двір, посадив за стіл до гостей, рівних йому за віком. Не встиг я влаштувати його, прийшли ще гості. Назустріч їм вибігли батьки молодого і всі родичі… Хто це, думаю, явився? Виявилося, Салімджан-ака і той генерал, якого я і олив ще в міліцейській школі і який сказав мені: «Не знаю, що за міліціонер з тебе вийде, але перукар буде неабиякий». Вітаючись на ходу із знайомими, вони пройшли до місця, де сиділи молоді, і сіли поруч з молодим.

Я дуже розхвилювався. Мені схотілося будь-що показати генералові, що я все ж працюю в міліції, а не в перукарні. Як підійти до них? О, здогадався. Накладу в таріль почастунків — смаженого, пареного, вареного й піднесу їм, а далі воно само покаже.

Так і зробив. Поставив ляган[12] перед генералом і скромно побажав:

— Смачного вам, їжте на здоров'я!

— О, та це ти, курсанте?! — вигукнув генерал, кинувши розмову з полковником. — Ну, як живеш, закінчив навчання?

— Закінчив, товаришу генерал.

— У перукарні пробуваєш?

— Ні, в мене служить, — втрутився у розмову Салімджан-ака.

— Але ж зелений він ще надто…

— Зелений, то зелений, звісна річ, але, вірю, колись і дозріє.

— От за це я й люблю тебе, тезко, завжди живеш з надією на краще…

Саме в цю мить узяла мікрофон капітан Хашимова і перебила нам приємну розмову.

— Тепер черга за музиками! — проголосила вона.

На двох широких дерев'яних помостах — сурі сиділи учасники художньої самодіяльності міського управління міліції — двадцять два чоловіки. Вони то настроювали свої інструменти, то потрохи промочували собі горло, чекаючи команди. Не встиг затихнути голос Хашимової, як вони утнули марш. І пішло, і пішло: пісні, танці — всі гості обернулися до них.

Коли музики притомилися, Каромат-опа знову встала й оголосила:

— А тепер, з вашого дозволу, слово надається сержантові Сурату Арипову! Мабуть, мало хто знає, що Суратджан пише вірші, співає, складає пісні. Суратджане, просимо вас, пісню про міліцію.

От тобі й знайомець мій, Сурат-ака! Які у нас, виявляється, таланти!

Голос у Сурата-ака був приємний, задушевний, з легеньким присмутком, він сам награвав собі на танбурі. Слухаючи його, навіть кухарі забули про свої службові обов'язки: покидали ложки-миски і стояли, боячись пропустити хоч одне слово. Та найдужче пісня Сурата-ака сподобалася генералові. Він не помічав навіть, що підводиться з місця, коли голос співака робився тихіший, і сідає знову, коли пісня починала звучати нормально. Сурат-ака вмовк, пролунав такий грім оплесків, що мені здалося: разом з людьми заплескали в долоні й гірлянди лампочок, і густе листя на деревах, що звисало над столами.

— Молодець, братику, молодець! Спасибі тобі! — Генерал на заздрість мені звільнив поруч себе місце, посадовив талановитого сержанта.

— Дорогі гості! — знову прокричала Каромат-опа у мікрофон. — Де ще веселитися, співати й танцювати, як не на весіллі?! Отож ми будемо співати, танцювати і веселитися. Ось поруч з нами сидить наш товариш Джамал Карабаєв. Таємниці розкривати не буду, хай лишень він сам покаже нам, на що здатен. Просимо!

Я вже давно примітив, що Джамал-ака сидить разом з учасниками художньої самодіяльності, але ж ніяк не передбачав, що він має до них якесь відношення. Подумав, грішним ділом, що, напевно, обслуговує музик, носить їм чай, страви. І жорстоко, як виявилося, помилився. Капітан звівся на ноги, поляскав руками по боках і пронизливо закричав:

— Ку-ку-рі-ку-у!

Багато хто з гостей не второпали, звідки лине цей голос. Одні подивилися на дах, інші на гілля дерев, намагаючись побачити пернатого співця, ще інші крадькома поглянули на годинники: ніби ж недавно сіли са столи, а вже настав ранок, час розходитися, а не хочеться!..

Капітан прокукурікав удруге, прагнучи заспокоїти збитих з пантелику. Над столами розлігся регіт, а Джамал-ака з серйозним виразом обличчя пояснив:

— Мати моя працювала на птахофермі, і я виріс серед курей. Тоді я навчився наслідувати голоси курей і півнів. Ось як, наприклад, скликає дженджуристий