Джури і підводний човен - Володимир Григорович Рутковський

Івасик витріщився на Марка.

— Ти хочеш сказати, що все те можна було доставити водою?

— Так.

— Через пороги?

— А чом би й ні? — як про щось звичне сказав Чорторий.

— Але ж… там же таке твориться!

— Це для того, хто їх не знає. А коли знає, то не так уже й страшно.

— Отже це все, — Івасик кивнув головою на гори дощок і з десяток вибраних зсередини колод, — можна через пороги?

— Звісно, що можна, — запевнив Чорторий, і чи не вперше від ранку випростався. — Коли вміло направляти, то на них і подряпини не залишиться. Хочеш спробувати? — зненацька запитав він.

— Я? — Івасик затнувся. — Та… Сам же чув, як минулого літа Швайка казав, що нізащо вдруге не захоче перебиратися за пороги. І Колотнеча теж.

Чорторий поворушив носом так, наче збирався чхнути.

— Бо якби вони перед тим, як сунутися на пороги, порадилися з нашими — усе було б інакше.

— Ага, — тільки й сказав Івасик. Точнісінько так, як допіру Демко.

— Гаразд, — сказав Чорторий і увігнав сокиру в колоду з такою силою, що її й двоє не витягли б. — Ну, Івасику, ходім обідати. Бо вже кличуть.

Лише тепер Івасик завважив, скільки людей тирлується довкола. Трохи нижче від угідь діда Кібчика був чималий шмат нічийної землі. І зараз на ній стояли кілька великих куренів, розрахованих не на одну сотню людей. Їх поставили ще ті, хто разом з Вирвизубом місяць тому подалися на Низ, аби стежити за татарами. Тепер, подейкують, на Низ збирається навіть староста черкаський зі своїми козаками. А от і він сам…

Івасик пригнувся за кущем, бо старості черкаському чомусь не подобалося, щоб діти козакували разом з дорослими.

Богдан Глинський під’їхав кілька хвилин тому. Запилюжений, засмаглий до чорноти, він нічим не відрізнявся від решти козаків, хіба що сережкою у вусі та довгим чубом-оселедцем, що звисав з тімені. Такі самі чуби носили і його найближчі люди. Князь час від часу озирався — видно, когось шукав. Вигледівши Швайку, рушив до нього. Привітавшись, запитав упів голоса:

— Ну, як?

— Поки що нічого не чути, — відказав Швайка.

— Я маю на увазі твого Грицика, — уточнив князь Богдан Глинський.

— Та про нього ж і мова…

У Швайчиних очах виразно струменіла тривога. Схоже, він волів би сам піти у степ, аніж посилати туди когось іншого.

Глинський повів по ньому очима й невдоволено похитав головою.

А вголос сказав:

— Сам знаєш, не можна тобі показуватися біля Перекопу. Тепер твоя справа — посилати туди тих, кого ти навчив цій справі.

— Та я розумію, — зітхнув Швайка. — Проте щось муляє на душі. Щоб тільки Грицик знову чогось не вигадав на свою голову…

У ПОШУКАХ ХАСАНА

Швайка турбувався не даремно: Грицик таки й справді мав у голові свою думку. З самого початку він повів ватагу не прямо на Крим, а заходився кривуляти з одного аулу в інший. На Менгизове запитання, навіщо він це робить, Грицик відказував, що відповідає за безпеку високого гостя, тож ночувати серед степу не збирається. Менгиз на це хитав головою і знову влягався на воза, встеленого м’якою травою. Хотілося спати. Увесь час хотілося спати. Менгиз посміхнувся: це свідчило, що він починає одужувати.

Задоволений був і Грицик. Відвідини аулів давали змогу більше довідатися про долю Хасана та його друзів. Шкода лише, що в жодному аулі про них ніхто не чув.

Невдовзі виявилося, що вони в степу не самі. На п’ятий день подорожі Куций, що його Санько позичив Грицикові, випірнув з кущів і, озираючись, ледь чутно загарчав.

— Молодець, Куценький, — похвалив його Грицик. — Стеж далі.

Куций знову розчинився в траві, наче його ніколи й не було. А Грицик повернувся до ватаги й сказав Колотнечі:

— Ну, Федоре, незабаром матимемо роботу. Схоже, за нами стежать татарські кайсаки.

— Нарешті, — розплився той у вдоволеній посмішці. — Бо я вже й боятися почав, що ми нікому не потрібні. То коли будемо їх вітати?

— Хоч би й сьогодні почнемо.

— Оце діло!

Під вечір Колотнеча звелів не їхати на ночівлю до якогось аулу, а заночувати в степу, як це роблять порядні мандрівники. Звісно, коли переконаються, що за ними ніхто не стежить. Грицик вибрав чудове місце — біля степової криниці-копанки, що заховалася в затінку десятка височенних дерев. Кількаро козаків подалося збирати сушняк, а Колотнеча заходився розкладати невеличке вогнище. Грицик трохи покрутився перед возом, на якому лежав поранений посол, а тоді, всівшись на коня, рушив у степ.

— Ти куди? — якомога голосніше гукнув йому навздогін Колотнеча.

— Та погляну, чи все гаразд, — так само голосно відказав Грицик і направився до найвищого в цих краях місця — древнього кургану, на якому бозна-відколи зирила у світ непорушними сліпими очима товста кам’яна баба.

З кургану степ було видно далеко-далеко. Проте роздивлятися там було нічого — на всі чотири боки степ був рівний, мов долоня. Лише подекуди темніли цупкі кущі бересклету, шипшини та глоду.

Нараз в одному місці випурхнуло з трави кілька птахів і, шалено махаючи крильми, подалися геть.

«Не простий, видно, лис сполохав їх», — посміхнувся про себе Грицик і мерщій, аби кайсацькі вивідники (в тому, що це були вони, Грицик не сумнівався) нічого не запідозрили, повернувся в інший бік. Так він стовбичив на кургані, видний усьому степу, доти, доки від багаття не долетів гучний голос Колотнечі:

— Агов, друже, досить тобі там ґав ловити! Дрохва вже вичахає!

— А до дрохви буде щось? — загорланив Грицик.

— Та заради такого вечора дещо знайдеться! — запевнив Колотнеча таким голосом, що його, мабуть, було чутно по всьому просторі від річки Орелі до річки Самари.

— Тоді їду!

Грицик устиг вчасно — двійко молодих козаків вив’язували межи дерев міцними сиром’ятними ременями широке коло, у центрі якого тліло багаття.

— Це ми для тих, хто налетить на конях, — пояснили вони Грицикові на той випадок, якщо він не зрозумів їхніх дій…

Дрохва смакувала неабияк. Навіть ханський посол не втримався — з’їв добрячий шмат грудинки. А козаки сиділи навколо вогнища і цокалися кухликами, у яких замість горівки, обіцяної Колотнечею, була вода з копанки. Спочатку, як водиться в душевному товаристві, вони гомоніли