Джури і підводний човен - Володимир Григорович Рутковський
Богдан Глинський нетерпляче повів на ті слова плечем. Запитав:
— А як він сам? Що кажуть знахарі?
— Та кепсько. Його кілька разів поранили. Коло нього зараз наш Санько чаклує. Той Менгиз, князю, наполягав, аби його до тебе в Черкаси доправили, але Санько заборонив. Каже, що такої дороги він не витримає.
— Добре, що заборонив…
Пригадався ще юний Менгиз — гарна, лагідна, віддана душа. Він уособлював все, що було найкращого в дитинстві. Коли довелося спішно полишати Крим, то найважче було розлучатися саме з ним, Менгизом… Вони тоді довго мовчали, не знаходячи потрібних слів. Зрештою, Менгиз щиро видихнув, що буде пам’ятати про нього, Богдана, все своє життя.
І от прибився з Криму товариш з дитячих ігор. Але що саме його пригнало сюди?
Грицик скоса зиркав на зосереджене обличчя Богдана Глинського, на його прикушені з нетерплячки вуста, і не знав, як йому бути. З одного боку, трохи приємно, що прислужився самому старості черкаському, а з іншого…
Чи не до тридцятого аулу навідувалися вони з Сань ом та дядьком Рашитом, аби хоч дещо довідатися про долю Рената, Хасана та їхніх товаришів. І дещо вдалося розізнати. Виявилося, що їх, таких відчайдухів, звинуватили як останніх боягузів, що втекли з поля бою. Відтак зв’язали їх, як ясир, і кудись погнали. Та куди саме, простежити не встигли, бо зненацька натрапили на сутичку охоронців кримського посла Менгиза зі степовими кайсаками. Він, Грицик, був за те, щоб не заважати татарам перегризти горлянку одне одному. Однак дядько Рашит наполіг, що треба допомогти слабшим. І це при тому, що він сам чи не три доби не злазив з коня, розшукуючи сина! От і допомогли… Замість розшукувати хлопців десь між Самарою та Перекопом, довелося повернутися назад, чи не під самі Черкаси.
Козаки саме обідали. За величезними казанами сиділо по півтора десятка чоловіків і смакували юшкою. Від казанів здіймалися такі звабливі пахощі, що в Грицика та княжого почту аж слина потекла. Один лише князь, здається, лишився байдужим до пахощів.
— Де поранений? — кинув він, ні до кого зосібна не звертаючись.
— Он у тому курені! — зірвався на ноги наймолодший з козаків і побіг показувати, в якому саме.
Поранений спав. З його вуст злітало важке, уривчасте дихання. Біля нього куняв Санько. Почувши чиїсь кроки, він стріпнувся і розплющив очі.
— Як він? — пошепки спитав Глинський.
— Зараз набагато краще, — відказав Санько. — От лише крові багато втратив.
— Ну, це діло наживне, — полегшено зітхнув князь і схилився над пораненим. На нього глянули затуманені болем і стражданням очі. Якусь мить вони дивилися один на одного, а тоді одночасно, наче за чиїмось сигналом, усміхнулися.
— Менгизе, — розчулено видихнув князь. — На решті зустрілися!
— Я теж радий, друже, — відказав Менгиз і спробував звестися на лікоть. Проте Санько його випередив.
Він притис плечі хворого до постелі і наказав:
— Лежіть! Рано ще підніматися.
— Але…
— Лежи, лежи, — підтримав Санька Глинський. — Устигнемо ще погомоніти.
— Атож, — згодився Менгиз. — А поки що ти можеш прочитати листа…
— Якого листа?
— Я привіз тобі листа від кримського хана.
— Від Менглі-Гірея? — здивувався Глинський. — Що це його на листи потягло?
— Прочитаєш — дізнаєшся, — болісно всміхнувся Менгиз.
— А де ж він?
— У цього хлопця, — Менгиз кивнув на Санька. — Я йому віддав на зберігання, бо мало що…
Санько поліз за пазуху і подав листа князеві.
Староста черкаський читав довго. І, схоже, лист особливої приємності не додавав, бо князь час від часу хмурив зламисті брови.
— Відаєш, що тут написано? — не відриваючись від листа, поцікавився він у Менгиза.
— Що саме — ні. Але перед цим ми розмовляли з ханом та його візиром, — надсилу промовив Менгиз. Мабуть, він ще не був готовий до довгої розмови.
— Досить, князю, хворому потрібен спокій, — твердо сказав Санько. І, не чекаючи княжої згоди, спрямував долоні на пораненого. — Спи… спи…
Менгиз зітхнув і заплющив очі.
Князь підвів голову і ніздрі його заворушилися — зрештою і він відчув звабливі пахощі кулешу.
— Гей, хлопці, там ще хоч трохи залишилось? — підійшовши до найближчого казана, запитав він.
— Зачекай князю, зараз тарелю принесуть, — заквапився кашовар.
— Нічого, я й так… — князь не закінчив, бо хтось подав йому ложку, вирізану з липи, і він заходився біля казана, як простий бродник.
Менгиз прокинувся, коли сонце хилилося на захід. Вигляд у нього був значно кращий.
— Радий, тебе бачити… Богданку, — сказав він.
— Я теж, — кивнув князь і обережно доторкнувся до руки хворого. — То як же ти втрапив у таку халепу? Та ще й на своїй землі.
— Кайсаки, друже, вони скрізь кайсаки, — криво посміхнувся Менгиз.
— Ну, я гадаю, що мої козаки мене на моїй землі не зачепили б, — заперечив князь. І одразу збагнув, що не варто було цього казати. Щойно усміхнене Менгизове обличчя одразу посуворішало. Якусь мить вони дивилися один на одного, не знаючи, з чого почати.
— Це ж скільки ми з тобою не бачилися? — врешті подав голос Глинський.
Менгиз намагався видобути усмішку.
— Та вже літ з двадцять буде, — відказав він, хоча й видко було, що на язик йому просилися інші слова.
— Атож… — відказав князь. І вони знову надовго замовкли. Що поробиш: те, про що мріялося в дитинстві, збувається не завжди. Незрідка друзі дитинства стають смертельними ворогами…
— То ти справді не відаєш, що написано в листі?
— Справді. А, згадав! Хан якось зауважив, що було б непогано, якби ти став з ним заодно. Каже, хоч би як там було, а татарська кров татарською й лишається.
— Ну, в мене вона не зовсім татарська, — відказав Глинський. — І в мого пращура Мамая вона більше половецько-руська.
— Ти й досі такий самий, такий самісінький, — пожвавішав Менгиз. І вже не було в його очах
