Дума про Хведьків Рубіж - Володимир Худенко

Зараз тільки відомо, що Шевчик — великий поціновувач усілякої там нечистої сили, а Хведько, у свою чергу, натура багато приземленіша.

— То все неправда! Неправда! — завівся Хведько. — Мало що дурні язики плещуть! А ти всьому й віри ймеш! Не ламає чорт ніяких гребель! Ото йому більш нічого робити, як греблі ламати!

— А що ж йому ще робити?

— Таких дурнів, як ти, з ума-розуму зводити, щоб небилиці про нього розповідали різні! Тьху, прости Господи!

Хведько поклав на груди хрест.

Посиділи трохи мовчки. Та хіба Шевчика втихомириш? Ніч же довга ще.

— Ну добре. Не хочеш — не вір.

— Не хочу!

— А таке чув?

— Будеш знову мені… — Хведько погрозив гнівно пальцем.

— Ні-ні, я зрозумів… Так от, був на світі один господар звідти, звідки й отой Черниш, що од нас через курінь мешкає…

— З-під Києва?

— От! Жив той господар, поживав, добра наживав, нічогенько так жив, я скажу, і раз погубив був одного дня волів своїх, із хліва позбрідали вони. Подався той господар на пошуки. Ото він ходив собі, ходив, а це саме ніччю на Купала було, да й не помітив, уявляєш, що йому до постола цвіт папороті впав. Одразу тоді господар угледів, де які скарби в землі лежать, зрадів, а копати ж то нічим. Ото пішов до господи за лопатою. Йде собі по шляху, нікого не займає, бачить — пан огрядний у шатах розцяцькованих устріч йому прямує. Що то? — дума господар. Коли ж раз — пан до нього: «Здоров був, добрий чоловіче! А чи не хотів би ти чоботами зі мною обмінятись, а то натерли дуже, а тобі б якраз зійшли». Господар той як гляне на свою взувачку, а світе білий! Поношена, грязна, дірява! Давай, — каже він пану. Обмінялись. Прибіг чоловік додому, взяв лопату, вийшов із двору — не бачить уже ніяких скарбів, нічого. А пан-то той, виявляється, був не хто інший, як сам чорт…

— Шевчик! Ти припиниш дурниці верзти?!

— Яка тобі дурниця?

— Одстань! Причепився зі своїми чортами!

— Ну добре, давай про папороть, тільки без чортів!

— Одчепись!

— Це зовсім інакше!

— Одчепись од мене!

— Ну востаннє!

— Ну що за чоловік! Добре! Давай своє останнє! Тільки цур останнє!

— Христом Богом клянусь!

— Не клянись Господом Богом своїм, ірод!

— Добре, добре! Ну тоді просто клянусь!

— Клястись теж не можна! Ні небом, бо то престол Божий, ні землею, бо то підніж…

— Що ж у тебе всього, чого не кинься, нічого не можна?

— Розказуй уже, як думаєш, окаянний, або замовкни врешті!

— Ото жила колись одна дівчинка в якомусь там селі чи хуторі, а наречений був у неї козак, як оце і ми з тобою, на Січі козакував. Так от. Проходить місяць, другий — нема вісточки від нього з далекого походу. Проходить рік — нема. У ніч на Купала знайшла та дівчинка квітку папороті та й мовить до неї: «Нічого не хочу, тільки хочу побачитись із коханим своїм. Зроби таку ласку, квіточко!» Тут же як зблисне світ! Очунялась дівчинка мишкою-полівкою серед степу безкрайого. Бачить — крадуться степом купка козаків — побиті, скривавлені, у лахмітті. Точно, думає, полонені. Раптом помічає свого нареченого серед тих мучеників. Хоче скрикнути, та тільки писк тоненький чується. Коли це бачить — татарин причаївся. І ще один. Це, — думає, — хочуть зненацька на втікачів напасти. Де й сили взялися. Шмигнула дівчина-мишка до найближчого бусурмана, кинулась йому в вічі. Той загорлав дуженько…

— Тихо! Тихо!

— Що таке?

— Крики на шляху… Чуєш? Ану побігли!

Дозорці схопили який встигли обладунок і хутчіш туди. Повз них проскакав переляканий кінь без вершника.

— Хто там? Хто там — стріляти буду! — горлає Хведько.

— Оце дурний! Чим ти стрельнеш? І мушкет навіть забули!

— Та цись!

— Свої! Свої, хлопці!

— Вернигора, ти?

— А хто ж іше? Я ж казав, сьогодні прибуду!

— Кат його розбере, ґвалт якийсь…

— То бачиш, — Вернигора кивнув на якийсь горбок під обочиною і сховав шаблю. — Хоч ходи відстрілюй волохату братію.

— Вовк чи що?

— Угу.

Шевчик підійшов подивитися ближче.

— Гарно ти його…

— Вчіться, братці, доки я живий.

— Та вже ж навчимося.

Хведько і Вернигора подалися до схованки. Шевчик же ще раз глянув на не те що розірвану, а просто-таки розтерзану горлянку вовчиська. Тоді наздогнав.

— Підождіть! А кінь же ж як?

— Та хай, колись піймаємо. Буде ше час.

Хведько про щось задумався.

— Вернигора!

— Чого?

— А ти відколи це шекаєш?

— Та від оце, певне.

— Невже злякався? — Хведько глузливо.

— А ти, скажи, іше б не злякався.

— Та й то правда, — Хведько насунув шапку на потилицю.

ІV

У курені отамана Черниша не спали. З десяток вельми п’яних запорожців галасували та гупали кулачищами по столу, гиготали як коні, хапали один одного за шкирки, так що бідна хата наче дрижала од жаху, а нещасні горобчики раз за разом випурхували, підсліпуваті у передвечірню темінь.

— О Петре, вражий сину! Шоб мене кат спік! Шоб я помиями вмився! Шоб я ранком не похмелився! Та шоб я і розсолу не найшов і не напився — брешеш і не кліпаєш, чортячий Петро! Шоб я живий був!

— Ну-ну!

Петро стояв коло столу, обіпершись чогось бо охвата. Ледве-ледве стояв.

— Скарб! Побий мене грім! Скарб і ще раз скарб! От!

Петро Черниш поліз у торбину, що недбало теліпалась на поясі, тремтячими руками витяг відти червінець.

— От! Я сказав… Я…сказав… Ну, старе мурло, вставай! Вставай, гнида! Пополам! Пополам ділимо золоті! Я скарб найшов, половину тобі, половину мені. Шоб знав, як Чернишу віри не йняти! Мені? Мені не повірити?! Ану вставай, тварино, падлюко!

— Куди?!.. Куди ти тягнеш?!

Недовірливий запорожець вставати і йти за скарбом не хотів, а може, справді не міг встати. Коротше, як Черниш схопив його за свитку, так від в’ялого поштовху додолу ниць і впав.

— Курінного?! По морді?! Ану вставай, собако! ДО БОЮ!

Черниш підхопився і горлав на весь курінь, як навіжений, хоча «по морді» його ніхто й не бив, а тільки то, мабуть, він нею вдарився об землю, коли впав.

— Трухляк, суко!

— Та, Черниш, спи йди, їй-Богу! — озвався хтось із кутка. Де там!

— Ану, мурло старе!

Курінний на диво спритно здійняв охваток і обхопив ним старому шию. Підняв із лави.

— О…О…О пус…ти…б-р-р-р-р…ось-сь…..

— До бісовій матері з