Дума про Хведьків Рубіж - Володимир Худенко
ІХ
— Добре спалось, Максиме?
Вогнище — яскраве вогнище, що тріщало од сирих гілок верболозу та степового сміття, перекотиполя, медунки — вогнище пашіло прямо в лице Безрідному посеред торішніх копиць сіна тут, коло Січі.
Максим кинувся до шаблі.
Намацав холодну ганчірку рукояті й тут же опустив — мурашки побігли по шкірі.
Коло ватри сидів Степан.
— Навряд щоб помогло чим, — кивнув на шаблю.
— Хрестом святим заклинаю — згинь, нечиста сило, згинь!
Безрідний спросоння гарячкувато махнув рукою, відганяючи марево.
— Згинь!
— Згинув? — Степан усміхнувся.
Максим лишив марні спроби. Обхопив рукою макітру.
— То я, мабуть, умер?
Степан розгиготався:
— Повір, брате, я був би останнім, кого б ти стрів після смерті. Не горю, знаєш, бажанням із тобою видітись.
— А прийшов чого?
— Ну… Це вже не від мене залежить.
— Так, може, — Максим нахмурив чоло, щось пригадуючи. — Абдулла той чортів збрехав мені? Вони вас не догнали-таки?
Степан зітхнув.
— Та в тому ж і біда, отамане, що догнали.
— Який я тобі, сучий сину, отаман? — Максим скочив на ноги і кинувся загрібати багаття. — Гаси вогонь! Мені тут ше не вистачало дозорців здибати. І так весело! Гаси, кажу!
— Дозорці не побачать…
— Чого це? — Максим випростався.
— Для них цього багаття нема… Як, власне, і нас.
— Кого це нас?!
— Нас.
Безрідний вирячив очі.
— Так ви шо, ВСІ тут?
— Поруч, — Степан спокійно, — знадобляться — будуть тут.
— Хух! — Максим пересів на своє попереднє місце. — Розказуй давай по порядку, шо вам від мене треба, та хутчіш тільки, у мене сьогодні ше багато справ.
— Ха! Знаємо ми твої справи…
— Постій, постій, так ти шо, може, Сірка боронити прийшов? Ну дак у такому разі котися звідси під три чорти!!!
— Не в Сірку справа. А за отамана я не жартую — будеш тепер отаманом.
— І хто ж це так вирішив?
— Та певне що не я… Ми тебе раніше шукали, та за межі України втрапити не могли. Важко пояснити… А ти як і ошивався поруч, то надовго не затримувався.
— Та міг би вже й наздогнати — довго, не довго…
— А я що тобі, біс — ганяти швидше степового орла?! Ми люди як люди, їмо, п’ємо, спимо. Я, наприклад, одружений, хазяйство маю.
— Так і хазяйнував би собі, ірод, чого до мене причепився?!
— Спитай про се когось іншого. У нас і в мене особисто перед тобою борг. А борги, як відомо, сплачувати треба.
— Як саме?
— Уявлення не маю. Знаю тільки, що треба.
А над обрієм уже займалась вранішня заграва. Час дуже дорогий Безрідному, а тут ще цей набридливий небіжчик. Чи не небіжчик?
А цур тобі, пек!
— Коротше…Ідіть, звідки прийшли.
— Не можна.
— Ідіть, кажу! Із Сірком я сам розберуся. Помічників не потребую. Мені так легше буде. З’явиться потреба — я сам вас покличу.
— Може, прикрити?
— Котись звідси, кажу! Я таки отаман чи ні?
Степан піднявся й пішов. Максим ще трохи барився, збирав обладунок.
— Коли це все закінчиться вже, га?!
Наче все знайшов, окрім чоток. Скрізь грібся — нема.
— Тю, побий тебе грець! Чи поцупив той сторозтриклятий шайтан?
Думав наздогнати, та не схотів.
— О аллах акбар!
Сплюнув та й подався в бік битого шляху.
Кінець четвертого мотиву
— Отаке ото робилося на світі білому. Угу. Та зараз же — вигадую! Великий який пан знайшовся — вигадувати йому. Усе як по писаному травлю. Що, питаєте? Чи є докази цьому? Що не відаю, те не відаю. Може, й є де, а мо’, згубились у літах. Ви з думки, будь ласка, не збивайте мене, а дайте хто сірники ліпше. От. Чудово. Дякую. Оце як я перекурю трошечки та почну, то повім іще про деякі речі з минулого наших героїв, щоб закінчити попередню частину оповіді. А ще про їхнє теперішнє, та врешті про гучне, хмільне і безшабашне сільське весілля.
Мотив п’ятий
Про замах, весілля та Собор
«В Конотопі, південній його стороні, привокзальному районі повз старого залізничного кладовища не так давно (1957 р.), прорізана для забудівельників в напрямку до берега нова вулиця ім. Серафімовича. Наприкінці цієї вулиці з лівого її боку на березі, який не орався, в цілості навіть ширина… збереглися «залишки Конотопського історичного земляного валу», який слугував обороною в 1659 р. руських військ. В Конотопі та його районі в той час стояло 3 руських армії під командуванням Трубецького, Шереметьєва, Ромодановського (соч. Грекова. Борьба русско-украинского народа в 1659 г.». Вал, на протязі біля 6 км насипався руськими військам від болота на той час непрохідного с. Попівки до болота с. Підлипне. вал зараз проходить по виораній землі і виораний помітний лише тоді коли придивитися від болота с. Попівки по полю до саду селища КПВРЗ, далі садом селища КРВРЗ відгороджений від селища КПВРЗ до вул. Б.Хмельницького. Майже межує з земельними ділянками жителів вул. Трудової, від вул. ім. Б.Хмельницького і до берега вал забудований і тільки берег доводить його первісний вигляд довжина якого 40 м, ширина канави 3 ½ м., висота 3 м. Цей вал відстояв в той час від центру міста на відстані 6 км. Вал має історичне значення для вивчаючих історію рідного краю, рідного міста, прирівнюється до історичних могил та курганів, розкиданих на землях Конотопського району і зруйнування не підлягає, що потрібно урахувати при засвоєнні болота. Між тим, жителі вул. ім. Серафімовича та прилеглих до них провулків ці залишки цього історичного валу почали розбирати під висипку своїх будинків і сараїв наносячи їм велике руйнування. Незаконним порядком вилучено жителями біля 4 тисяч тонн землі, проритою з цією метою посередині валу канавою знищений його первісний вигляд, з іншої громадянин примудрився навіть використати його поверхню, яка вціліла від руйнації під свій город, обкопавши його лопатою, чим остаточно зруйнував його поверхню, а третій житель цієї ж вулиці зі своїм також підсобним городом якраз впритул підступив до історичної канави валу, що може привести до його зруйнування. Міськвиконком прийміть міри від подальшого зруйнування історичного подіями пам’ятника — залишків оборонного валу м. Конотопа і приведіть його в належний вигляд».
Мешканець Конотопа Клименко Я.В., 30 вересня 1962 р., лист до Конотопського міськвиконкому «Останки Конотопского исторического оборонного вала»
І
«Собор являє собою збіговисько упирів»
Таке чи щось на кшталт того написав у
