Серед дикунів Нової Гвінеї - Микола Миколайович Міклухо-Маклай

Велика вигода мого приміщення в цьому усамітненому місці полягає в тому, що можна лишати все коло дому й бути певним, що ніщо не пропаде, окрім їжі, бо за собаками важко доглянути.

Тубільці поки що нічого не чіпали. В цивілізованому краї про таку вигоду годі й думати; там замки й поліція часто бувають недостатніми.

3 грудня

Я ходив до селища Горенду по кокоси. Як звичайно, я попередив про те, що наближаюся, гучним свистом, щоб дати жінкам час поховатися. На мене це селище завжди справляє приємне враження — так у ньому все чисто, зелено й затишно. Людей небагато; вони не кричать і зустрічають мене без усяких шумних демонстрацій, як то було перше. Тільки птахи, літаючи з дерева на дерево або над нами, порушують цей спасенний спокій. На високих барлах поважно сидять навпочіпки двоє чи троє тубільців, зрідка перемовляючись і мовчки розжовуючи кокосовий горіх або чистячи гарячий «дегарголь» (солодка картопля), інші пораються в своїх хатинах або поблизу, а багато хто, нічого не роблячи, гріється на сонці або розчісує своє волосся. Прийшовши до Горенду, я також сів на барлу й так само взявся за щойно спечений дегарголь. Чоловік з вісім зібралося коло барли, де я сидів, і по черзі почали висловлювати своє бажання. Одному хотілося мати великого цвяха, другому шматок червоної матерії; цьому боліла нога, й він просив пластир та черевик:. Я слухав мовчки. Коли вони скінчили, я сказав, що хочу кілька зелених кокосів. Двоє хлопчиків, накинувши собі на ноги петлю, швидко піднялися на кокосову пальму й почали кидати додолу кокоси. Я пальцями показав, скільки кокосів хочу взяти, й запропонував віднести їх до «таль Маклай», тобто в дім Маклая, і це було виконано. За півгодини вони розійшлися, задоволені моїми подарунками. Я встиг з двох змалювати досить непогані портрети.

Ввечері знову дощ, грім і блискавка. Вітер часто гасив лампу. Іноді мимоволі доводилося лягати спати, бо вітер, який раз у раз задуває лампу, перериває мені писання щоденника та впорядковування моїх заміток. Усяких щілин, відтулин та отворів у моєму приміщенні така сила, що годі й думати захиститися від протягу. Тепер з восьмої або дев'ятої години вечора йде дощ, який почався при заході сонця й буде йти, мабуть, години до третьої або четвертої ранку.

В жовтні все це можна було сяк-так терпіти, в листопаді ж дощ ішов частіше, а в грудні він, здається, має намір іти протягом дня. Дощ стукотить по покрівлі, яка протікає в багатьох місцях, вода капає навіть на стіл та на ліжко, але я поверх ковдри вкриваюся ще й непромокальним плащем, і мені дощ ночами не дошкуляє. Я певний, що мені було б вигідніше, якби я жив зовсім сам, не маючи слуг, яких досі я доглядав більше, ніж вони мене. Про Боя нема чого й казати: він лежить не встаючи другий місяць, але й Улсон нездужає втроє частіше за мене. Так, наприклад, сьогодні він пролежав цілий день, і ввечері я мусив готувати чай на всіх нас трьох.

Нагріти чай у Гарагасі темної дощової ночі, як оце сьогодні, — не так-то вже й легко. Довелося при великому вітрі перейти до куреня, набрати там, по змозі, сухого гілля, нарубати його, запалити погасле вогнище, довго роздмухувати його, потім у темряві й під дощем зійти до струмка по воду. До того ж було так темно, що, навіть знаючи напам'ять дорогу, я все ж мало не впав двічі, збившись із стежки; кожного разу доводилося чекати блискавки, щоб знову втрапити на знайому стежку (при такому дощі та поривах вітру брати з собою ліхтар марна справа). Коли я повернувся геть змоклий, моє крихітне приміщення видалось мені дуже затишним; я поспішив переодягнутись і пишу ці рядки, з насолодою п'ючи чай, який саме сьогодні здається мені дуже смачним. Треба зауважити, що вже другий місяць як у мене нема цукру, й тижнів з п'ять як викинуто останні сухарі, яких з'їла за нас черва. Ми довго боролися з нею, намагались висушити сухарі спочатку на сонці, а потім на вогні, та черва все ж таки лишилась жива. Я заміняв сухарі печеними бананами або, коли не було бананів, скибками печеного таро. Я справді аж ніяк не почуваю цієї зміни, хоч Улсон і навіть Бой бурчали, коли вийшов цукор. Решта нашої страви та ж сама, що й перше: варений рис з кері та боби з сіллю. А втім, годі про їжу, вона нескладна, і її одноманітність навіть подобається мені; до того ж усі невигоди й дрібниці цілком стираються деякими науковими спостереженнями та природою, яка тут така хороша. До речі, вона гарна всюди, треба вміти тільки втішатися нею.

Півгодини тому, коли мені довелося піти до струмка по воду, я був у найгіршому настрої, стомлений десятихвилинним роздмухуванням вогнища, дим якого роз'їдав мені до сліз очі. Коли вогонь добуто, виявилося, що води в чайнику було не досить. Іду до струмка. Зовсім темно, мокро, ноги ковзаються, раз у раз оступаюсь; дощ, який уже пройшов через дві фланелеві сорочки тече по спині, стає холодно; знову спотикаєшся, хапаєшся за кущ, колешся. Раптом спалахує яскрава блискавка, освітлює голубуватим світлом і далекий обрій, і білий прибій, краплі дощу, весь ліс, кожне листячко, навіть колючку, яка допіру вколола мені руку, — тільки одна мить, і знову все чорне, мокре й незручне; та цієї миті було досить, щоб красою довколишнього повернути мені мій звичайний добрий настрій.

Проте вже дев'ята година. Лампа догоряє. Чай випито. Треба загорнутися мерщій у ковдру й проводити далі своє існування у сні.

5 грудня

Після дощу зібрав силу комашні й знайшов дуже гарний та кумедний гриб.

Бой такий кволий, що майже не держиться на ногах. Сьогодні бідолаха впав, ідучи сходами. Улсон лежав і охкав, укрившись з головою ковдрою. Коли я помітив Боя біля сходів, я втягнув його назад до кімнати. Він був у якомусь забутті й не впізнав мене. Сьогодні з четвертої години знову дощ. Скрізь усе