Поки Бог спить - Андрій Анатолійович Підволоцький

Цілий тиждень вів Ібрагім графа Гуннара плутаними, знаними тільки ним самим гірськими стежками до фортеці Бахрін. І ось коли сили та терпіння почали вже полишати гордовитого графа, Ібрагім, що їхав попереду на своєму мулі, повернувся до нього і з притиском сказав.

— Ось і Бахрін.

У його голосі комтур відчув і захоплення, і страх, і задоволення від того, що важкий шлях подолано. Конрад під'їхав до провідника, і перед його очима постала грандіозна, захоплююча картина.

На крутій неприступній скелі височіла фортеця. Її мури були продовженням стрімкої скелі. До масивної брами фортеці вела вузенька гірська стежка, і граф мимоволі відзначив про себе, що на цій стежці двадцять воїнів можуть зупинити багатотисячну армію.

— Що людськими руками робиться, то людськими руками й нищиться, — по хвилі роздумів вирік комтур.

— Що ви сказали, пане?

— Нічого. Поїхали мерщій, мені кортить скоріше зустрітися з господарем цього гнізда.

Певно, їх уже чекали, бо коли вони постукали у ворота, їм негайно відчинили. «Мабуть, помітили нас зі стін», — подумав Конрад. Босоногі брудні підлітки в одних сорочках повели їх до невеликого, але гарного палацу. Зайшовши в палац, Конрад одразу ж опинився у залі з кедрового дерева, пофарбованого червоним кольором. Криваво-червоний килим біг у глиб залу, аж до білого трона, на якому сидів сарацин, теж у білому одязі, але з чорною пещеною бородою аж до грудей. Обабіч трону стояли охоронці володаря фортеці, теж усі в білому, але підперезані червоними поясами.

Ібрагім, тільки-но уздрівши коменданта фортеці Хасана, одразу ж упав ниць і вужем поповз до нього. Конрад на мить розгубився, але падати на коліна, а тим паче на живіт перед ним не став, а лише низько вклонився.

— Шановний Хасане, син не менш шановного Халлафа. Я, граф Гуннар, комтур ордену Храму, прибув до тебе з миром…

— Знаю, знаю, чого ти прибув до мене! Ви знову хочете прибрати одного зі своїх ворогів руками моїх федаїв. — Хасан глянув на Конрада таким поглядом, що того пробрало до печінки. Або ж цей пихатий убивця справді такий проникливий, або ж вивідувачі у них працюють добре. Навіть дуже добре. Ну що ж, тим краще. Не треба ходити коло та навколо.

— Так, графе Хасан, — одразу ж «титулував» він коменданта по-західному, — орден потребує вашої допомоги, а тому передає цей маленький подарунок, — Гуннар підкликав хлопчика з тацею і поклав на неї надзвичайно ваговитий гаманець, — на знак нашої дружби. І це лише п'ята часточка того, що ми можемо дати потім, після того як справу буде зроблено.

Хасан милостиво прийняв дар, але відповіді прямої не дав.

— Ми подумаємо. Нам треба доповісти про це Сейдну[42]…

«Комизиться, — зрозумів Конрад. — Щоб потім побільше здерти. І триматиме тут місяців зо два. Ну що ж, ти так, а ми так».

— Як скажете, шановний графе. Я розумію, потрібен час, щоб викликати з Аламута справжнього, найкращого знавця своєї справи. У вас, я так розумію, сама дрібнота…

— Дрібнота?! — ледь не скипів комендант, але одразу сховав свою уражену гордість під маскою гостинності. Він устав із трона, підійшов до Конрада, взяв його за лікоть і повів до бічних дверей. Двері відчинилися — і Конрад разом із комендантом опинився на невеликому уступі, прямо перед глибоченною прірвою.

Це враз протверезило Конрада. Він скосив погляд у провалля і не розгледів дна. Серце гулко забухкало, на чолі з'явилися краплини поту. Тод унд тойфель! Що за жарти!..

А комендант і не думав жартувати. Він стояв трохи позаду і все ще тримав Конрада за лікоть. Конрад боявся й поворухнутися, тим більше що носки його чобіт вже висіли над чорною пащею прірви.

— Алі! — покликав комендант. Ураз молодий хашашин опинився праворуч від Конрада і схилився у поклоні. — Убий себе — і ти одразу ж опинишся серед гурій, чиї перса, наче ці гори.

Молодий убивця у ту ж мить вихопив кинджал і встромив його собі просто в груди. На білосніжній туніці враз розпливлася червона пляма, а тіло самогубці, хитнувшись, безгучно полетіло у прірву.

Якби не засмага, комендант Хасан побачив би, як пополотніло обличчя його гостя. Але Конрад не втратив самовладання. Блискавкою майнула думка, що в разі, коли комендант захоче і його зіпхнути у прірву, то він прихопить із собою і вождя хашашинів.

Можливо, Хасан здогадався, про що подумав Конрад, а може, він просто вирішив припинити виставу, бо мав ілюзію, що гість його надзвичайно вражений. Тому він потягнув комтура з уступу.

— У мене таких тисячі! — беззаперечно заявив комендант.

— Головне для воїна не самому героїчно вмерти, а дати це зробити своєму ворогу, — парирував Конрад. Комендант похмуро глипнув на графа, а потім ляснув у долоні.

— Приготуйте частування моєму гостеві. І погукайте Азазіла.

Конрад не знав, хто такий Азазіл, але здогадався, що це саме та людина, яка йому потрібна.

Той, хто думає про смерть, забуває про клопоти.