Поки Бог спить - Андрій Анатолійович Підволоцький

Коли тхаг усе-таки помер (хай Аллах упокоїть його душу!), Рашид узявся вдосконалювати це своє вміння, що, без сумніву, допомогло йому вижити. Рашид став єдиним серед своїх однолітків-федаїв, хто перейшов межу тридцятилітнього віку. На його рахунку було близько трьох десятків вдалих замахів. Найславетніша справа — вбивство багдадського візира Нізама аль-Мулька, якого ісмаїліти прозвали Шакалом шайтана за сліпу ненавість до їхньої секти. Аль-Мульк кусав їх де тільки міг, здавалося, що перемога у нього в руках. Та вдалий удар Рашида не дав честолюбним намірам візиря справдитися.

Із самої столиці хашашинів-ісмаїлітів, від самого Сейдна Хасана-ібн-Шабата, Старця Гір, приїхав до Бахріна гонець із словами схвалення та задоволення. Тоді ж комендант Хасан уперше відчув страх перед вірним Азазілом.

Підлестити або ошукати Рашида стало неможливо. Араби кажуть: «У світі існують три задоволення: їсти м’ясо, їздити на м'ясі та пхати м’ясо в м’ясо». Рашид від усього того відмовився, бо це заважало йому зосереджуватися. їв він тільки рослинну їжу, пив джерельну воду, ні з ким не спілкувався, уникав спокус. Навіть від карооких гурій відмовився, бо були то зовсім не гурії, а повії. Вся хитрість коменданта полягала в тому, щоб напоїти довірливого федая сонним зіллям і занести до внутрішнього двору, куди простим смертним вхід суворо заборонено. Наївний хашашин очунював у товаристві наложниць, а потім через сонне зілля повертався до холодної казарми, щиро увірувавши, що був у раю.

Цей викритий обман розвіяв віру Рашида в коменданта, мов вітер ранковий туман. Світ цей примарний, міраж, а Хасан ібн Халлаф — брехун. За таких обставин відійти у потойбічний світ, потрапити у рай — твоя власна справа. Щодня треба зосереджуватись, вивільняючи свій дух усе далі й далі від тіла у пошуках власного світу. Не слід одразу далеко відпускати своє єство у невідоме, бо дух може заблукати і не повернутися. Мандрівка ж лабіринтом всесвіту аж до кінця часів — гірше за пекло.

Одночасно з вивільненням духу Рашид намагався замирити свою плоть, морив себе голодом, вивільняв своє Я і чекав. Чекав на смерть. Смерть не від ножа ката, а як прояв найвищої свободи. Та смерть також не поспішала…

Одного дня до помешкання Рашида увійшло кілька федаїв. Вони обережно підхопили його попід руки і потягли до коменданта, бо сам він уже не в змозі був поворухнутися. Несподівано Рашид зрозумів: ось воно! Йому надається можливість звершити таке, після чого весь світ може захлинутися у крові, а Смерть особисто забере його і посадовить по праву руку від себе.

…У келії Хасан був не один, а з кяфаром. Комендант з гостем уже домовилися, «що жирне курча ножа чека», коли занесли напівживого Рашида.

— Оце і є ваш найкращий федай? — з обуренням у голосі запитав невірний. — Та на першому-ліпшому цвинтарі я накопаю з десяток таких федаїв.

Рашид утупив погляд у гостя.

— Жоден із тих, кого ви викопаєте, не візьметься за справу усунення шейха Раймунда.

Кяфар неймовірно здивувався, а комендант Хасан задоволено засміявся.

— Що я вам казав, шановний? Коли Рашид народився, сам шайтан пролітав над ним, та ще й крила звісив, — комендант був радий спекатись федая, що став некерованим, а тому не жалів хвалебних слів. — Рашид сміливий, має живий розум, словом — небезпечніший, ніж скорпіон за пазухою! — остання фраза прозвучала з притиском. «Скорпіона боїться, а сам зі зміями живе», — подумав Конрад.

А Хасан тим часом продовжував:

— Рашид допоможе вам, але Великий Старець Гір сподівається, що борг буде повернуто.[46]

Три тижні федай пив юшку і набирався сил. Лише після цього спільники рушили до Едесси.

Іди на собачий гавкіт, а не на виття шакала, і ти прийдеш до житла, а не в пустелю.

Едесса — гарне та багате місто, окраса лицарських надбань на Близькому Сході. Чого тільки немає в Едессі: і міцні мури, і розкішні східні базари, і величні храми.

О, храмів тут багато! Бо Едесса є, певно, одним з осередків віри у Леванті. З давніх-давен це форпост християнства, саме звідси благодать Божа полилась на Візантію, щоб потім повернутися у вигляді ортодоксального православ'я.

Крім православних, тут багато єретиків. Сильні несторіанці, що стверджували єдність людського та Божого в Ісуса Христа. їм вторили монофізити, переконані у боголюдськості Христа, але не згодні, що Діва Марія — звичайна жінка. А яковіти, севіліани, аріани, євтихіани, мариніти, назаріяни? Вони також були в чомусь не згодні з ортодоксами, також посіли своє місце в палітрі віровчень.

Довгий час Едесса підкорялася багдадському халіфу, і чимало мечетей було збудовано в цей час. Мусульмани терпимо ставилися до християн, бо відомо, що Іса, якого кяфари звуть Ісусом, був найвеличнішим пророком Аллаха. Після Мухамеда, звичайно. І саме в Едессі зберігається убрус — рушник, яким утирався Іса і на якому залишився його нерукотворний образ. Убрус був святинею як християн, так і мусульман. Можливо, саме ця спільність у поклонінні убрусу не довела едессців до братовбивства. Хоча злі язики пустили плітку, що справжній убрус ще двісті років тому імператор Костянтин вивіз до Царгорода як військовий трофей, віруючі заперечували: вивезли тільки копію, а сам убрус, молитвою тодішнього єпископа Павла, повернувся у місто.