Українська література » Пригодницькі книги » На Зміїному острові - Мартін Вікрамасінге

На Зміїному острові - Мартін Вікрамасінге

Читаємо онлайн На Зміїному острові - Мартін Вікрамасінге
закидає.

— Звичайно, вміє! Та ще й як! Тільки крабів ловлять не неводом, а маленькими сітками. В сітку кладеться принада і прив'язується буйок на кокосовій мотузці. Моя жінка розставляє таких сіток по всьому озеру десятків зо два. Краби заповзають у сітку і починають смоктати принаду, а вона припливає на човні й витягує крабів. Ловити їх не кожному подобається, бо тут потрібне вміння: адже клешні в них дуже сильні й гострі. Якщо краб ухопить палець, то або зовсім його одірве, або прокусить аж до кістки. Тому моя жінка бере краба за маленькі передні ніжки і дає йому паличку. Краб хапає цю паличку своїми клешнями і вже не кусається.

— А як же ваша дружина знаходить сітки? Адже під водою їх не видно.

— Та по буйках. Якщо сітка простоїть у воді хай навіть два чи три дні, вона все одно її знайде.

— Слухайте, — раптом запропонував я, — прокладіть у джунглях стежку. Будете ходити до нас у гості.

— Що ж, це можна зробити, хоч справа й не проста, — відповів Бал-аппу. — Потрібно не менше трьох-чотирьох днів.

Після цього ми з Джінною вирішили подивитись, які тут джунглі. Вони починались майже одразу за горбом і були не менш дикі, ніж на нашому боці острова. Під лісовими велетнями росли пальми і каучуконосні тунгові дерева. Все переплели виткі рослини.

Джінна підійшов до фінікової пальми і відрубав од неї гілку з темно-синіми стиглими фініками. Трохи далі в джунглях ми побачили невеличку печеру, і нам схотілось подивитись, що в ній є. Вхід у неї був дуже низький, і нам з Джінною довелось залазити рачки. В одному з кутків печери на сріблясто-білому піску сидів кріль. Побачивши мене й Джінну, він злякано заметушився, потім перестрибнув через нас і зник у джунглях. Ще далі в печері біліла якась пляма. Підійшовши ближче, ми побачили, що то людський кістяк. «Це справа рук Бал-аппу, — подумав я, трохи отямившись від переляку. — А все, що він плів про себе й свою ділянку землі — жалюгідна брехня». Я миттю виліз із печери, схопив рушницю, яку був залишив біля входу, і знову повернувся в печеру. Череп кістяка лежав на невеликому підвищенні, великі пальці на руках і на ногах були, очевидно, колись зв'язані між собою мотузкою, яка геть зотліла, а по обидва боки черепа біля очних западин на землі лежали дві маленькі монетки. «Звідки вони тут взялися?» — здивувався я. Піднявши і уважно оглянувши їх, я здивувався ще більше. Це були старі португальські монети, що не знати коли вийшли з обігу: селяни називали їх «сліпі монети». Що ж сталося з цією людиною? Може, вона загинула від рук фанатиків, які приносять у жертву людей?

Мені було відомо, що місцеві селяни-буддисти ніколи не приносять у жертву ні людей, ні тварин. Жрець бере півня, проколює йому гребінь і витискає кілька крапель крові. Вважалось, що для божества це достатня жертва. Але я знав, що людей у жертву приносять шукачі скарбів, які сподіваються в такий спосіб задобрити злих духів — охоронців цих скарбів. Отже, переді мною кістяк людини, що загинула від руки шукача скарбів? А тут таким шукачем міг бути тільки Бал-аппу, і цей жахливий злочин вчинив він!

«Так, цю людину вбив Бал-аппу, більше нікому! — вирішив я. — Мерзенний вбивця!»

Ми вилізли з печери і рушили назад. Щоб забезпечити себе від всяких несподіванок, я тримав рушницю напоготові. Бал-аппу, який лежав біля входу в свою печеру, побачивши нас, підвівся на лікті. Вигляд у нього був цілком миролюбний, він навіть привітно посміхнувся до нас. Я вирішив не казати йому про нашу знахідку ні слова. Чому він нас не попередив про ту печеру? Може, сподівався, що ми не насмілимось туди зазирнути?

— Далеко ходили? — спитав Бал-аппу.

— Досить далеко, — ухильно відповів я.

— І в печері були?

— Були.

— Ніколи не думав, що ви наважитесь.

— Чому ж це ви так думали? — гостро спитав я, дивлячись йому просто у вічі.

— Тому що туди треба лізти рачки.

— От ми й залізли. Слухайте, Бал-аппу, в тій печері лежить людський кістяк.

— Ви не злякались? Я зовсім забув попередити вас про нього.

Невже він казав правду? Але якщо навіть і припустити, що Бал-аппу нічого від нас приховувати, то як все ж таки він міг забути про кістяк? Пильно дивлячись в очі Бал-аппу, я спитав:

— А ви, часом, не знаєте, хто вбив ту людину? Може, її приніс у жертву який-небудь шукач скарбів?

— Та ніхто її не вбивав! — розсміявся Бал-аппу. — Та людина вмерла своєю смертю.

— А ви в цьому впевнені? — все ще не вірив я.

— Звичайно, впевнений, — відказав Бал-аппу. — Коли нашу країну загарбали англійці, а було це років сто тому, на цьому острові почали переховуватись ватаги розбійників. По дорозі з Галле в Матару стоїть висока скеля. От біля тієї скелі вони й діяли. Коли дізнавались, що по дорозі має проїхати який-небудь багатий купець, то вилазили на неї, ховались там і чекали. Як тільки купець проїжджав біля скелі, розбійники накидали йому на шию зашморг, душили і втягували до себе нагору. Здобич вони ділили між собою і ховали на цьому острові. Але бувало й так, що розбійники іноді не залишали своєї схованки протягом цілого року, боячись і носа звідси виткнути, аби їх не схопили.

— Коли я був маленький, мені розповідали і про скелю, і про зашморги. Отже, це правда?

— Чистісінька правда.

— І людину, що лежить у печері, вбили розбійники і привезли сюди?

— Та я ж сказав, що ця людина вмерла своєю смертю. Ви помітили, що великі пальці рук і ніг у неї були зв'язані? Це було зроблено тоді, коли вона померла. У нас є такий звичай: небіжчикам прикладають один до одного великі пальці на руках і на ногах. Коли ж цього не зробити зразу, то труп задубіє, і тоді доводиться великі пальці зв'язувати.

Людина, кістяк якої ви

Відгуки про книгу На Зміїному острові - Мартін Вікрамасінге (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: