На Зміїному острові - Мартін Вікрамасінге

— Цей чоловік захищає хлопців через те, що сам забирає в них половину врожаю, — напівголосно сказав староста чиновнику.

— Неправда! Неправда! — вигукнув я, обурений цим підступним наклепом. — Поді Гама-рала допомагав і допомагає нам, але нічого з нас не бере!

Поді Гама-рала не чув слів старости, але коли я їх йому повторив, його обличчя набрало такого суворого виразу, якого я ще не бачив.

— Що ж, хай пан староста поскаржиться на мене в суд, там розберуться, — холодно мовив Поді Гама-рала. Староста зрозумів, що допустився помилки, і після цього мовчав до самого від'їзду.

Вранці наступного дня я вирушив у Галле. Зі мною поїхав і Поді Гама-рала. В місті ми перш за все завітали до юриста, який був у нас на острові, і він зустрів нас дуже гостинно. Ми розповіли йому, що привело нас у Галле, і він пішов з нами в районне управління. Там він поговорив з чиновником, що приїжджав до нас із старостою, потім з земельним інспектором, всіляк захищаючи наші інтереси. Кінець кінцем інспектор погодився віддати нашу землю в оренду мені. Я тут же сплатив оренду за два минулих роки з розрахунку двадцять п'ять рупій за рік.

Обідали ми в юриста. Потім повернулися з школи його діти і страшенно зраділи, побачивши мене. Вони пригостили мене чаєм з печивом і різними ласощами.

— Упалі, — звернулась до мене дівчинка, коли побачила, що ми з Поді Гама-ралою збираємося йти, — залишайся в нас до завтра.

— Ні, не можу, — відмовився я. — Адже мій друг Джінна на острові сам. Не пізніш, як увечері, я повинен бути вдома.

— А чого ти приїхав без нього?

— Не можна ж залишити хазяйство без догляду!

Перед нашим від'їздом брат з сестрою знову подарували мені англійську книжку.

— Це дуже цікава книжка про Робінзона Крузо, — сказала дівчинка.

Подякувавши господарів за гостинність, я запросив брата й сестру приїхати на острів під час канікул.

— Ми обов'язково приїдемо, — сказала дівчинка. — Мій брат дуже любить ловити рибу.

— О, риби у нас багато, а вудочок у мене вистачить, — відповів я.

На прощання хлопець простягнув мені праву руку, а я простягнув ліву.

— Праву, праву, Упалі! — розсміялась дівчинка. — Пам'ятаю, на острові ти подавав праву руку, а зараз, мабуть, розгубився, побачивши стільки людей і машин.

— Звичайно, він не звик до міста і до людського натовпу, — втрутився в розмову Поді Гама-рала, — але не може бути, щоб він розгубився. Він хлопець сміливий.

— Ти на неї не ображайся, вона жартує, — сказав брат дівчинки, потискуючи мені руку.

— Але звикнути до міських звичаїв зовсім не важко, — зауважила дівчинка, теж потискуючи мені руку. — Ось коли ми до тебе приїдемо, то привеземо з собою виделки і покажемо тобі, як ними їсти.

— Тоді йому треба буде звикати носити й штани, а не саронг, — докинув Поді Гама-рала.

— То й хай звикає, — засміялась дівчинка. — Нічого поганого в цьому немає.

— Але ж тоді він не зможе працювати на своїй ділянці, — заперечив Поді Гама-рала.

— Нічого подібного. В штанях йому буде навіть зручніше.

На цьому наша розмова закінчилась. Годині о шостій вечора ми виїхали з Галле і пізно вночі я прибув на Зміїний острів.

Ми перемогли! Підлого старости ми більше не боїмось! — радісно вигукнув Джінна, почувши мою розповідь про поїздку в Галле. — Ні, тепер я не дозволю Поді Гама-ралі вбити цього негідника! Нізащо! Я сам його застрелю як собаку!

— Помовч, помовч! — перебив я свого друга. — Не такий Поді Гама-рала дурний, щоб убити цього мерзотника, а самому потрапити на шибеницю. Хоч він і неосвічений, але на підступність і хитрість може відповісти ще більшою підступністю і хитрістю. І в тому разі, якщо староста все-таки доможеться права орендувати нашу землю, Поді Гама-рала поставить на нього таку пастку, в яку він обов'язково вскочить.

— А ми вже могли б поїхати додому, розповісти про все, похвалитися своїм хазяйством, — мовив Джінна з очевидним наміром змінити тему розмови.

Коли мій друг заговорив про домівку, мені одразу ж пригадалося село, батько, мачуха, друзі дитинства. Батько, мабуть, обшукав усю країну, щоб знайти мене й повернути додому. А якої зараз думки про мене мачуха? Брат вже великий, йому майже десять років. Як би вони всі зраділи, побачивши мене знову! Ширипали, мабуть, у селі вже немає, а Дангадаса з Ранадевою закінчили школу. Проте, не вагаючись, я відповів:

— Поїдемо трохи згодом, а зараз треба знову посадити батат і маніоку та збити трохи грошей.

— Дангадаса з Ранадевою вже закінчили школу, — провадив далі Джінна, ніби вгадавши мої думки, — і Ширипала, мабуть, куди-небудь поїхав, бо його батько ще тоді, коли ми були вдома, збирався віддати його учнем до якого-небудь крамаря.

Раптом почувся лютий гавкіт Дадорії, і ми стрімголов вибігли з печери. Дадорія стрибала на грядках маніоки, кидаючись на величезного удава, який тільки що зловив кроля. Побачивши нас, собака загавкала ще лютіше. Схопивши дрюка, я побіг до удава.

— Не чіпай його! — крикнув Джінна.

— А що, може, удав теж мене любить? — поглузував я з Джінни.

— Ні, удав — це не кобра, але все одно забирати здобич у змій не можна, бо накличеш на себе біду! — відповів Джінна і видер дрюка з моїх рук.

— Добре, цього удава я вбивати не буду. Ось тільки врятую бідолашного кроля.

— Пізно, кріль уже мертвий.