«Привид» не може втекти - Едуард Ісаакович Ростовцев

Лежнєв здивовано поглянув на нього.

— Теза правильна, не заперечую. Та чи не надто швидко ти звинуватив Супрун в аморальності, Сергію Захаровичу?

— Я її поки що ні в чому не звинувачую, — трохи збавив тон Кулінич. — Але тебе я повинен був поінформувати про це.

— Спасибі.

— Зажди, вислухай до кінця, бо ти нені слова не даєш сказати.

— Слухаю.

— Людина, з якою Супрун близька, — обласний судово-медичний експерт.

— Савицький?

— Уже познайомився?

— Ще ні, але його висновок у справі бачив. До речі, чи не родич він Савицькому-Бородатому?

— Син Бородатого від першого шлюбу.

— Стривай, стривай, чи не той це хлопчина, який у Бородатого ад’ютантом був? Сивий хлопець. Йому тоді років п’ятнадцять було.

— Той самий.

— Цікавий збіг, — Лежнєв потягнувся до цигарки. — Дуже цікаво.

Він підійшов до вікна, підняв штору. На вулиці було вже темно. На видноколі, віщуючи грозу, грали сполохи. Минуло, мабуть, хвилин п’ять, поки Лежнєв повернувся до столу, погасив сигарету.

— Не поспішатимемо з висновками, — нарешті мовив він. — Поспішати в такій справі, ти сам розумієш, не можна. Але й гав ловити ми з тобою, Сергію Захаровичу, не маємо права.

— Не маємо, — погодився Кулінич.

— А Супрун я все-таки в бригаді залишу. І не тільки через те, що вона здібний слідчий. Є в неї щось таке, чому я навіть назви не підберу. Непримиренність до неправди, чи що…

Оскар опритомнів, коли старанно поголений і причесаний Лежнєв надівав новенький мундир обер-лейтенанта, а Ял Манукайтіс порпався в речовому мішку, викладаючи на напівзотлілий сундук то офіцерський ремінь з кобурою, то картуза з високим наголовком, то шкіряні тоненькі рукавички. З темряви підвалу виринув Терьохін. Його куртка була вкрита червоно-білою пилюкою. В руці він тримав уламок тесака.

— Все гаразд, — сказав Лежнєву. — Отвір метрів півтора, можна пройти вільно. З того боку стоять якісь ящики. Порожні. Я їх поки що не чіпав.

— Нащо ви це робите? — спитав Оскар.

Лежнєв натягнув високі чоботи, підійшов до нього.

— Як ви себе почуваєте?

— Терпіти можна, — сказав Оскар, але по голосу, ослаблому і тремтячому, Лежнєв зрозумів, що йому зле. Пов’язка була волога, проте рана не кровила, як раніше. Та варто було Оскарові зробити необережний рух, і кровотеча могла початися знову.

— Нащо ви розібрали перегородку?

— Хочу навідатися в замок, — якомога безпечніше сказав Лежнєв. — Там сьогодні великий прийом і навряд чи дирекція заперечуватиме проти візиту ще одного обер-лейтенанта.

— Це ризиковано.

— Так треба.

Не міг же він признатися, що справді ризикує заради нього; товариші, чудово розуміючи небезпечність такого вчинку, схвалили його, бо то був єдиний, хоча й досить ілюзорний шанс врятувати людину, якій вони всі зобов’язані життям.

— Ви добре знаєте німецьку? — спитав Оскар.

— Мова ще не підводила мене.

— А документи?

— Справжні. За винятком фотокарточки. Але сподіваюся, що дирекція закладу, розташованого над нами, не робитиме запиту у відповідну інстанцію про долю обер-лейтенанта Рудольфа Зінгера… До речі, ви не знаєте, що там за перегородкою?

— Центральна частина підвалу.

— Як звідти піднятися нагору?

— Сходами. Вони ведуть у коридор східної прибудови. До війни там був гуртожиток лісгоспу. Праворуч по коридору має бути кухня. Ліворуч була їдальня, далі — вихід у двір.

— З головним корпусом є сполучення?

— Через двір. Але колись можна було пройти і через їдальню. Нагорі є двері.

— Який замок? — діловито поцікавився Ян Манукайтіс, що саме підійшов. — Якщо висячий — погано.

— Чому? — не зрозумів Лежнєв.

— Бо він висить з протилежного боку.

— Там був внутрішній замок, — сказав Оскар. — Я колись одмикав його гвіздком.

Барикаду з ящиків розбирали обережно, стараючись не звалити її. А втім, обережність була зайва: в просторому, з високою склепистою стелею підвалі можна було шуміти, скільки завгодно. Його стіни було вимурувано з важкого, грубо обтесаного каменю, а єдині оковані залізом двері були під самою стелею, куди вели круті кам’яні сходи без поручнів.

У підвалі, крім напівзогнилої картоплі, моркви і цибулі, валялися ящики, бочки, корзини. І хоча одразу стало ясно, що тут бувають тільки коли-не-коли, розвідники уважно оглянули кожен куточок. Тільки потім Ян Манукайтіс та Петро Олійник, увімкнувши кишеньковий ліхтарик, піднялися до дверей. Вовтузилися вони порівняно недовго — Ян умів обходитись із замками, — і невдовзі згори долинув тихий голос Петра:

— Василю, все гаразд!

Лежнєв не вперше грав роль гітлерівського офіцера: за два роки війни він робив це принаймні п’ять разів. Він добре знав мову, побут і звичаї німців, розбирався в складній системі гітлерівської військово-адміністративної ієрархії. І все одно в таких вилазках Лежнєв уникав імпровізацій — роль обер-лейтенанта Рудольфа Зінгера він знав назубок. Обер-лейтенант уже півтора року перебував у таборі військовополонених під Уфою, а його документи, біографія, зовнішність і навіть примхлива хода, котра, на думку справжнього Рудольфа Зінгера, личила офіцерові вермахту, ніколи ще не підводили старшого лейтенанта Лежнєва. Надіваючи німецький мундир, Лежнєв уявляв довгов’язого, незграбного Зінгера: випнуті груди, пряма спина, бездумно-холодний погляд, який Петро Олійник чомусь називав тухлим; бридливо опущені куточки губ.

Підіймаючись сходами до вже відчинених дверей, Лежнєв не дуже хвилювався. Ще в придорожніх кущах, стежачи за машинами, які мчали до замку, він зрозумів, що сьогодні в санаторій приїжджає багато гостей, навряд чи відрекомендованих місцевій адміністрації. Цей висновок підтвердили і жінки, розмовляючи в підвалі. Судячи з усього, сьогодні офіцерський санаторій буде мало чим відрізнятися від розважального закладу відомого призначення, де п’ють скільки хто захоче і де нікому не