Джура. Далека пустеля - Ульмас Рахімбекович Умарбеков

— Бо-бо-бо! Та це ж Ураз! Побий мене аллах, — Ураз!

— Твій Ураз давно в могилі! Це його кінь! — заперечив інший.

— Стій! — наказав один з наших конвойних. — Отут і стійте!

Ми зупинилися. З нами лишилися троє, четвертий під'їхав до білого намету і, зіскочивши з коня, зайшов усередину.

Серце моє несамовито калатало. «Зараз вони нас злапають», — подумав я і непомітно розстебнув кобуру маузера. Джура тримався спокійно, хоча його очі теж прикипіли до білого намету. І все-таки він завважив мій порух і, приплющивши очі, ніби сказав мені: «Не бійся».

Страху не було, і коли що, легко я б їм у руки не дався. Подумавши так, я спідлоба поглянув на басмача, що був найближче до мене, він куняв у сідлі. Другий стовбичив поперед Джури. Якщо упораюся з першим, другого зіб'ю конем. А тим часом Джура порішить того, що позаду. Тільки б це вдалося, тоді вже напевно втечемо. Доскачемо до гір, а там буде видно.

Упіймавши погляд Джури, я повів очима на басмача, що був позаду нас. Джура мене зрозумів, але в цю мить з намету вийшов четвертий басмач і попрямував до нас.

— Скидай залізяччя, — звелів він.

Джура спокійно відчепив шаблю, витяг наган і, віддавши зброю, зіскочив з коня.

— І ти теж! — наказав басмач, обернувшись до мене.

Завагавшись, я поглянув на Джуру.

— Не бійся — не пропаде, — запевнив басмач.

Спішившись, я віддав зброю.

Беручи вороного за вуздечку, басмач вишкірився і сказав:

— Оце б і розпрощався ти, хлопче, з Уразовим конем, якби не від Саїдхана ви приїхали. — Потім, обернувшись до Джури, наказав: — Ходімо!

— Ми ввійшли до намету. На вогненно-червоному килимі, спершись на оксамитові подушки, сиділи троє чоловіків: двоє старших, сивобородих, а поміж них — молодий, чорноокий, з густими бровами. Вбраний у гаптовані золотом парчеві шати, він сидів, підгорнувши під себе схрещені ноги.

Це й був курбаші Худайберди. Глянувши на нього, я сторопів. Мені здалося, що то сидить Джура. Я навіть повернув голову, щоб упевнитись, що мій товариш поряд. Джура стояв праворуч від мене і трохи попереду. Серце моє стало на місце. Але невже можуть бути такі подібні чужі один одному люди?

Джура привітався, і Худайберди відповів, ледь ворухнувши вустами. Потім зробив знак, щоб ми сіли. Один сивобородий прочитав фотиху, другий подав Джурі піалу з чаєм.

— Що хотів нам переказати Саїдхан? — спитав курбаші.

— Нічого, — відповів Джура, дивлячись йому в вічі. Курбаші зрозумів це по-своєму й, поглянувши на своїх поплічників, дозволив:

— Можеш говорити.

— Я приїхав сам по собі, — мовив Джура.

— Хто ти такий? — здивовано запитав курбаші.

Джура мовчки дістав з кишені гімнастерки посвідчення співробітника ДПУ і простягнув його курбаші. Худайберди взяв і довго його роздивлявся.

— То це ти Джура-міліція? — спитав нарешті, повертаючи посвідчення.

— Я.

— Чув про тебе. Багато прикрощів ти нам завдав.

— Така вже служба, — посміхнувся Джура.

— Я й не знав, що ти наш. А цей теж? — Курбаші кивнув на мене.

— Так.

— Ти сказав, що ви люди Аппанбая. Що це значить?

— Я в нього слугою був. Він мене й у хадж брав…

Джура коротко розповів курбаші про хадж, про лиху пригоду, що сталася в пустелі, про свої поневіряння на чужині та повернення на батьківщину. Курбаші слухав, не уриваючи його ні словом, ні порухом. А коли Джура скінчив розповідь, довго сидів замислившись. Його поплічники теж мовчали.

Зрештою один сивобородий підвів очі й мовив розважливо:

— Не мучте себе, беку. Аппанбая, вашого покійного батька, аллах забрав у свої володіння. Він тепер разом зі святими в раю розкошує. А тут по ньому заупокійну молитву прочитано, і сила-силенна людей було при тому. Віддано йому тут належну шану й повагу, проте скажу вам, мій беку: не та мати, що народила, а та, що викохала. Махкамбай вас молитвами своїми зростив, навчив і виховав. Великою й шанованою людиною ви стали. Народ Туркестану з надією дивиться на вас. І досягли ви цієї шани й блаженства, дякуючи передусім аллахові, а також вашому вихователю Махкамбаю, його молитвам. Велика і благородна особа ваш духовний батько. І в цьому теж виявилася воля й прихильність аллаха. Отож не журіться, беку, не мучте себе дуже.

— Засмутив ти нас своїми словами, — мовив Худайберди, спідлоба зиркнувши на Джуру. — І хоча ми вже чули про цю лиховину, твоя правдива розповідь завдала болю нашому серцю. Домулло, вознесіть аллахові молитву за нашого покійного батька.

Сивобородий чоловік, що сидів поряд, прокашлявся і став наспівно читати першу суру Корану.

Коли він дочитав фотиху, Джура розкрив був рота — хотів щось сказати, та курбаші не дав йому й слова вимовити:

— Обдаруйте їх убранням. Вони шановані гості на нашому весіллі. Амінь!

Ми підвелися. А коли виходили з намету, Худайберди гукнув навздогін:

— Міліціє! А твоя жінка… Як, ти кажеш, звали твою жінку?

— Ортик… Ортикбуш, — відповів Джура.

— Так, так, Ортикбуш… То знайшов ти її?

— Ні. В Шагози слід губиться…

— Як буде на те воля аллаха, ще знайдеш…

— Не знаю, — засмучено мовив Джура.

Ми вийшли з намету. Поночіло. Посеред рівного майдану, далі від наметів, палало, гоготіло полум'я велетенського багаття. Довкола нього співали й танцювали люди. Веселощі були в розпалі. За галасом і метушнею захмелілих басмачів не можна було розібрати жодного слова, побачити хто і як танцює. Кожен розважався як йому заманеться.

Нас посадовили на яскраво-червоному килимі, розстелили дастархан. Принесли