Джура. Далека пустеля - Ульмас Рахімбекович Умарбеков

задурливим сном, чи просто безлюдними. Майже безлюдними, бо неподалік від входу в готель на низенькому стільчику, уткнувшись підборіддям у чорну від вакси щітку, куняв вусатий чистильник взуття. Трохи далі, на передку оздобленого різьбою візка, що одним колесом стояв на тротуарі, а другим на бруківці, перебирав чотки старий кощавий візник у латаному-перелатаному чекмені блякло-жовтого кольору. Час від часу він стинався, немов прокинувшись зі сну, й дивився на двері готелю, але, не побачивши нікого, помалу знову похнюплював голову, як і його віслючок, запряжений у візок.

Навпроти, на веранді старенького будинку, схожого на пласку коробку сірників, смачно хропів, поклавши голову на подушку, якийсь волохатий черевань. Голий до пояса хлопчисько, тримаючи в руках мотузок з нанизаними на нього червонястими плотичками, підпирав спиною облуплений ріг будинку. З-під набряклих повік жваво позирали на світ маленькі очки. Побачивши здаля перехожого, хлопчик кидався до нього, показував своїх рибок і, щось примовляючи, дріботів за ним до рогу вулиці, а тоді повертався назад виглядати згідливішого покупця.

Несподівано сонну замороку пустельної вулиці порушив подув вітерця, що нагадав про існування моря. Я рушив вулицею.

На відміну від звичного уявлення про великі порти світу, це портове містечко не було ні багатолюдне, ні гомінке. Поблукавши трохи по вузеньких кривулястих вуличках а валькованими стінами, я подався в бік порту. Тут життя пульсувало жвавіше. На перехресті, біля присадкуватої автомашини, схожої на черепаху, кілька матросів-європейців жартували з дівчиною. Звіддалік чулись оглушливі гудки пароплавів, вигуки вантажників тощо. На величезній бочці, знехотя перебираючи струни гітари, сидів матрос, на шиї в нього теліпалася зав'язана вузлом строката хустка.

Я брів узвозом до кварталу, розташованого над портом. Через сотню кроків зупинився перед камінною брилою заввишки в кількаповерховий будинок. Незграбна, на перший погляд, каменюка нагадувала тигра з роззявленою пащею, готового заревти на всю околицю. Двоє рудих туристів у шортах фотографували брилу з усіх боків. Не знаючи, куди ще податись, я вмостився поблизу на лавці й закурив сигарету.

Море, що десь на обрії зливалося з яскраво-синім небом, було спокійне, але дрібні брижі, зняті леготом, мерехтіли сліпучим сріблом під сонячним промінням. Задивившись на цю гру світла й тіні, на безмежну розлогу моря, я майже забув, де опинився.

Не знаю, скільки часу просидів я в тому забутті, та раптом, не знати звідки, озвався тонкий звук ная[22]. Я прислухався і… нічого не почув. Ніжний голос ная пропав так само несподівано, як і народився. Я навіть не знав, звідки він долинув, з порту чи з узвозу, що веде до камінної брили, та в душі чомусь був певен, що незабаром чарівний голос ная озветься знов. Так воно і сталося: минуло небагато часу, і він удруге торкнувся моєї душі. Цього разу його спів звучав голосніше й виразніше, хоч долинав, певно, здалеку. Мелодія пісні, що видалася мені спершу журливою, несподівано пожвавішала й забриніла весняним водограєм. Я слухав спів ная і бачив в уяві оксамитові пагорби рідного краю, отари овечок з ягнятами на рясних луках, чув дзеленькіт їхніх дзвіночків, гомін кришталевих потоків, що збігають з укритих снігом гірських вершин, неповторну мелодію нічного неба, всіяного золотими зорями.

Мені доводилося бувати в багатьох країнах світу, чути музику на всі смаки. Але вперше я чув ніжний голос ная на чужині, вперше хтось так майстерно грав на ньому далеко від моєї батьківщини.

Грайливі звуки ная згасли. Натомість знов полилась неголосна журлива мелодія, схожа на зойк людини, яка зазнала горя і нестерпних страждань, людини, від якої відвернулося саме життя. Най плакав і приголошував, і мені від того плачу немов морозом обсипало спину.

— Гарно грає? — зненацька спитав мене хтось чистою узбецькою мовою.

Я озирнувся. Біля мене стояв високий сивий чоловік з журливим усміхом на вустах. Його смаглявому обличчю надавали особливої виразності очі, поставлені трохи навкіс, і широкі, теж уже сиві брови, що зрослися на переніссі.

«Хто цей чоловік? Звідки знає він узбецьку мову?» — ці запитання блискавкою промайнули в моїй голові, проте висловити їх уголос я не наважився. Натомість відповів, підводячись з лави:

— Гарно.

— Я щодня ходжу сюди, мов на концерт, — сказав сивий чоловік, жестом запрошуючи мене сісти.

— А хто це грає? — поцікавився я.

— Хто? — повторив чоловік, сівши на лаві біля мене й поглянувши в той бік, звідки линули звуки ная. — Одна безталанна жінка.

— Жінка? — здивувався я.

— Так. Замолоду вона була справжня красуня. Багато хто голову втрачав через її вроду, а тепер старенька і бідна. Можна сказати, жебрачка…

— Ви її знаєте?

— Авжеж, з першого дня свого приїзду в це місто, — мовив старий. — Вона теж узбечка. Із Самарканда. Років сорок тому з байським синком утекла за кордон і опинилась у цій країні. Чоловік незабаром помер не знати чого. А з неї чужина висмоктала і статки, і вроду. Один аллах знає, де і як вона, бідолашна, поневірялася, шукаючи щастя, а згодом бодай якогось зарібку… А оце вже п'ять чи шість років живе в цьому місті. Торік до всіх своїх бід вона ще й осліпла. І навіть розум їй, кажуть, потьмарився…

— Її можна побачити?

— Якщо ваша воля… — Чоловік підвівся, і ми рушили вуличкою, що починалася від кам'яної брили.

Йти не довелося далеко. На убогій веранді наріжного будинку сиділа, схрестивши ноги, стара жінка у латаній сорочці. Скуйовджені коси вибивалися з-під благенької серпанкової хустки. Вуста її ворушилися, жінка ніби щось шепотіла.

— Хай примножиться ваше потомство! Прийшли вас провідати, — мовив доволі голосно мій новий знайомий.

Очі в старої забігали, вона озирнулась довкола себе, обмацала залізну миску, що стояла перед нею, але так і не відповіла на привітання.

— Не чує, — мовив старий, винувато поглянувши на мене.

Діставши з гаманця кілька монет, я кинув їх у миску. Брязкіт грошей, очевидно, дійшов до вух старої, вона простягла руки до миски, полічила навпомацки милостиню і задоволено всміхнулася.

— Ассалому алайкум, —