Джура. Далека пустеля - Ульмас Рахімбекович Умарбеков

Джура силувано усміхнувся.

Хтось постукав у двері. Я пішов відчинити. На порозі стояв Натан, блідий мов крейда.

— Пробачте, мені потрібен товариш начальник.

— Заходьте, — запросив я.

— Товаришу начальник, — мовив він, упавши перед Джурою навколішки. — Пробачте мені, товаришу начальник. Я не тутешній. Моя батьківщина — славна Бухара. Я приїхав сюди в пошуках шматка хліба…

— Встань, Натане! — мовив Джура і, підхопивши шевця під пахви, допоміг йому підвестися. — Що там у тебе скоїлося?

— Нічого, товаришу начальник, нічогісінько. — Підвівшись з підлоги, Натан сів на стілець. — Ви таки схопили того нечестивця Ураза. Велике діло зробили, товаришу начальник. Така радість, така радість для мене. Доки знущатимуться з нас ці кляті басмачі?!

— А що, з тебе вони теж знущалися? — спитав Джура.

— Авжеж, товаришу начальник, знущалися. Золото, гроші вимагали. А де вони в мене?! П'ятеро дітей — ось що я маю. Та жінку — це вже шестеро. І всі їсти просять.

— Чого прийшов? — перепинив його Джура.

— Товаришу начальник. Не кажіть Уразові, що це я вам повідомив, коли він буде вдома. Не кажіть, заради дітей благаю. Бо заріже він мене, заріже, не пожаліє.

— Під вартою Ураз. Як він може тебе зарізати?!

— Ви його не знаєте, товаришу начальник. Ураз — справжній шайтан. Утече він від вас.

— Од мене?! — глузливо посміхнувся Джура.

— Пробачте мені, товаришу начальник, ви — велика людина. Але Ураз і від вас може втекти.

— Ураз сам здався, ми його не ловили, — сказав я.

— Сам?! Басмач сам здався?! — не повірив Натан. — Не глузуйте з мене, товаришу начальник.

— Це правда, — потвердив Джура. — Якщо не віриш, спитай в Ураза сам.

Натанове обличчя в одну мить відмінилося, почервоніло, ожило.

— Велика ви людина, товаришу начальник, — мовив він. — Але Ураз теж людина! Дозвольте, товаришу начальник, я йому їсти принесу. Ураз-ака — хворий на шлунок. Йому добрий плов потрібен.

Джура осміхнувся.

— Гаразд, неси.

Натан, зігнувшись у три погибелі, позадкував до дверей.

— А ти його хотів заарештувати! — ущипливо нагадав мені Джура. — Таких, як він, знаєш, скільки є?! Дуже багато. І всіх треба помалу на наш бік перетягти.

До кімнати увійшов Макаров.

— Товаришу Саїдов, отой до вас проситься…

— Хто?

— Ну, отой, басмач, — пояснив Макаров, скривившись. — Я йому кажу — не можна, спить, мовляв, товариш Саїдов, натомився, тебе ловивши. А він кричить, лається, каже, щось важливе хоче повідомити. Хто йому повірить, басмачеві, його важливому повідомленню?!

— Ходімо!

Незабаром Джура повернувся дуже заклопотаний.

— Вставай, ука, біжи знайди Зубова. Серйозне діло є.

Я похапцем озув чоботи і вискочив з кімнати. Начальника знайшов біля комори. Той саме виправляв у Тангат-опди останню гарбу хліба.

— Басмачі збираються напасти на продзагін, що йде в Чадак, — доповів Джура Зубову, щойно ми ступили на поріг.

— Звідки відомості?

— Ураз сказав.

— А докладніше?

— У п'ятницю загін вирушить з Коканда. Засідку за наказом Худайберди влаштують під самим Чадаком.

— Макаров! — гукнув Зубов. Вартовий увійшов.

— Приведи отого… А він не бреше, Джуро?

— Я йому вірю.

— Надто багатьом ти віриш. Щоб не довелося нам розплачуватися за твоє довір'я…

— Він таке пропонує, що не можна не зважити, — мовив Джура, пропустивши повз вуха зауваження Зубова.

— Що саме?

— Він каже: відпустіть мене, і я вам приведу всіх, хто піде у засідку. Старшим там буде уйгур Абдулла. Рішучий чоловік і з Худайберди не мирить.

Макаров завів до кімнати Ураза.

— Правду кажеш? — спитав Зубов.

— Не маю звички брехати, — прохрипів Ураз.

— Скільки людей буде у засідці?

— У Абдулли двадцятеро хлопців. Він усіх поведе у засідку.

— А звідки ти знаєш, що продзагін вирушить саме в п'ятницю?

— Сам Худайберди казав, — відповів Ураз. — У нього в Коканді своя людина є. Великий начальник. Одного разу я бачив, як Худайберди частував його. Тільки не знаю, як його звуть і хто він такий.

— Утекти хочеш?

— Жити хочу. — Сказав Ураз і похилив голову. — Якщо відпустите, — додав він, — усіх приведу до вас. Тільки з однією умовою…

— Яка ще умова?

— Усіх їх потім звільните. Я чув, що є такий наказ.

— Макаров! — гукнув Зубов. — Виведи!

Вартовий вийшов разом з Уразом.

— Що будемо робити? — спитав Зубов.

— Давай дозвіл, Костю, — мовив Джура.

— Якщо він утече, нам з тобою чуби наші по волосині висмикають, — знаєш?

— Хай і так, але дозвіл треба дати. Ми теж підемо в Чадак. Якщо Ураз не приведе людей Абдулли, ми через якийсь час рушимо по кокандській дорозі назустріч продзагонові.

— Гаразд, — погодився нарешті Зубов. — Тільки я все-таки повідомлю в Коканд. Нехай підсилять загін.

— Ну, це вже твоє діло, — мовив Джура.

Незабаром до кімнати знову завели Ураза.

— Гаразд, — сказав Зубов. — Зробимо, як ти пропонуєш. Але, дивись, якщо обдуриш, сам спіймаю і застрелю.

Ураз посміхнувся, ошкіривши зуби. Того самого дня Ураз рушив у дорогу, а слідом за ним виїхали й ми.

Коли він сідлав у стайні мою шкапу, я розчулився: людина йде за нашим завданням, а в нього коня відібрали. Я кивнув головою на огиря, — мовляв, бери свого коня. Уразові очі зблиснули дитячою радістю.

— Ука, — вигукнув він, —