Айвенго (укр) - Вальтер Скотт

Свинопас і Вамба неквапно розмовляли між собою на англосаксонському наріччі, раптом блазень прислухався до кінського тупоту, що чувся вже десь неподалік, і сказав, що хоче побачити цих вершників. Гурт не виявив ніякої цікавості до подорожніх і запропонував товаришеві мерщій іти додому, бо насувалася страшна гроза. Вамба пішов за свинопасом, який встиг зібрати своє стадо і гнав його за допомогою собаки Фангса уздовж однієї з просік.

Кінський тупіт дедалі наближався, і, незважаючи на умовляння й лайку свого супутника, Вамба, якому кортіло побачити вершників, раз у раз зупинявся, вигадуючи різні приводи.

Кавалькада складалася з десятьох чоловік; двоє, що їхали попереду, були, очевидно, поважні особи, а інші — їхні слуги. Стан і звання однієї з цих осіб неважко було визначити: це була, безсумнівно, духовна особа високого рангу. На ньому була одежа ченця-францисканця, пошита з прекрасної тканини, що суперечило статуту цього ордену; плащ із каптуром з найкращого фламандського сукна, спадаючи красивими широкими зборками, облягав його ставну, хоч і дещо повну статуру.

Поважний прелат[5] їхав верхи на ситому мулі, який ішов інохіддю; збруя мула була багато прикрашена, а вуздечка, за тодішньою модою, обвішана срібними дзвіночками. У поставі прелата не відчувалося чернечої незграбності — навпаки, вона вирізнялася грацією й впевненістю гарного вершника. Один зі служителів-мирян, що складали його почет, вів на поводі прекрасного іспанського жеребця, на якому чернець виїжджав в урочистих випадках. Інший служитель вів в'ючного мула, навантаженого, очевидно, поклажею настоятеля; ще двоє ченців того ж самого ордену, але нижчих ступенів, їхали позад усіх.

Супутником духовної особи був чоловік високого зросту, що мав понад сорок років, атлетичної статури, сильний і мускулистий. Його виразне, нервове обличчя з крупними й різкими рисами засмагло під променями тропічного сонця до негритянської чорноти. У погляді сміливих, темних, проникливих очей можна було прочитати цілу історію про пережиті й здолані небезпеки. У нього був такий вигляд, наче йому навмисне хотілося викликати опір своїм бажанням — лише для того, щоб зігнати супротивника зі свого шляху, виявивши власну волю й мужність. Глибокий шрам над бровами додавав ще більшої суворості його обличчю і лиховісного вигляду одному окові, яке було злегка зачеплене якимось ударом і трохи косило.

Цей вершник, так само як і його супутник, був зодягнений у довгий чернечий плащ червоного кольору. На правому плечі був нашитий білий сукняний хрест особливої форми. Під плащем виднілася майстерно зроблена кольчуга з рукавами і рукавицями із дрібних металевих кілець. Його стегна захищала така ж кольчуга; коліна були вкриті тонкими сталевими пластинками, а литки — металевими кольчужними панчохами. За пояс він застромив великий двосічний кинджал — єдина зброя, що була при ньому.

Їхав він верхи на міцному дорожньому коні, мабуть, для того, щоб поберегти сили свого благородного бойового коня, якого один із зброєносців вів позаду. Інший зброєносець віз спис і невеликий трикутний щит свого хазяїна.

Слідом за цими двома зброєносцями їхали ще двоє слуг; темні обличчя, білі тюрбани й особливий крій одягу виказували в них уродженців Сходу. Взагалі у зовнішності цього воїна та його почту було щось дике й чужоземне. Одяг зброєносців блищав розкішшю, східні слуги носили срібні обручі на шиях і браслети на напівголих смаглявих руках і ногах. Одяг із шовку, погаптованого візерунками, вказував на знатність і багатство їхнього пана і складав водночас різкий контраст із простотою його власного одягу.

Незвичайний вигляд цієї кавалькади викликав цікавість не тільки Вамби, а і його менш легковажного товариша. У ченці вони одразу пізнали пріора[6] абатства Жорво, відомого всій окрузі як великого любителя полювання, веселих гулянок, а також, якщо вірити поголосці, й інших мирських утіх, ще менш сумісних із чернечими обітницями. Але в ті часи не надто суворо ставилися до поведінки ченців і священиків, тому пріор Еймер зажив доброї слави серед сусідів свого абатства.

Обидва наші сакси незграбно вклонилися абату й одержали його благословення.

Але дивовижна зовнішність супутника Еймера та його почту вразила уяву свинопаса й Вамби так, що вони не одразу зрозуміли настоятеля, коли той спитав, чи не знають вони, де можна було б зупинитися на, ночівлю. А коли зрозуміли, то не схотіли вказати правильну дорогу до дому свого хазяїна і направили подорожніх у протилежний бік.

Коли тупіт копит подорожніх завмер вдалині, Гурт сказав своєму товаришеві:

— Якщо преподобні вітці підуть за твоєю розумною порадою, навряд чи вони доїдуть сьогодні до Ротервуда.

— Так, — сказав блазень, посміхаючись. — Не такий вже я поганий лісничий, аби вказувати собакам, де залягла дичина, якщо не хочу, щоб вони її задерли.

— Це ти добре вчинив, — сказав Гурт. — Погано буде, якщо Еймер побачить леді Ровену, а ще гірше, мабуть, якщо Седрик посвариться з тим другим ченцем, що легко може статись.

Повернемось, однак, до обох вершників, що незабаром залишили рабів Седрика далеко позаду і вели між собою бесіду нормано-французькою мовою, як і всі тодішні особи вищого стану, за винятком тих небагатьох, котрі ще пишалися своїм саксонським походженням.

Дорогою абат Еймер розповів Бріану Буагільберу (саме так звали його супутника, котрий був тамплієром, тобто належав до войовничого ордену лицарів Храму), що Седрик Ротервудський, до дому якого вони їдуть, багатий, і знатний франклін[7], а його вихованка Ровена, уславлена красуня, походить із королівського саксонського роду.

Подорожуючи в темряві, вони дісталися